У 1708 році росіяни спалили Батурин. Тоді це була столиця Лівобережної України. Зробили це за те, що Іван Мазепа пішов проти російського царя Петра І. Пізніше останній гетьман України Кирило Розумовський звів собі тут палац з французьким парком. Після його смерті російські військові розібрали цеглу для будівництва купалень та стріляли з гармат по флігелям. За радянських часів Батурин був курортним селищем, але про його славетну історію нагадували хіба руїни палацу та єдина вціліла з тих часів будівля – будинок Кочубея.
Коли Україна здобула незалежність, про Батурин згадали. Адже його пам’ятки, фактично, є фундаментом і підставою для сучасної суверенності держави. Розпочалися археологічні дослідження, потім – відновлення та реконструкція. До 30-річчя від дня створення Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” Суспільне зібрало історію відновлення основних його пам’яток, розкаже, яку роль в цьому відіграв Віктор Ющенко та скільки це коштувало.
Як і чому пам’ятки історії в Батурині прийшли в занепад?
За словами чернігівського історика Володимира Пилипенка, історія Батурина загалом – це історія спочатку становлення, руйнування, довгого занепаду і лише потім відбудови.
Розповідаючи про руйнування пам’яток у Батурині, слід розділяти етапи цього руйнування.
Перш за все, це знищення міста московитськими військами за наказом Петра І у 1708 році. Тоді війська Меншикова спалили місто і околиці, пограбували садибу Мазепи на Гончарівці.
За кілька десятиліть Батурин намагався відновити гетьман Кирило Розумовський, який повернув місту статус столиці. Але після ліквідації козацької автономії у Російській імперії наприкінці XVIII століття та проведення адміністративних реформ, зі смертю К. Розумовського Батурин почав швидко занепадати.
Розумовський був змушений виїхати з України на майже 30 років і коли повернувся до Батурина, то почав будувати собі палац. Будівництво тривало з 1799 року до смерті Розумовського у 1803 році. А потім недобудований палац змінив кілька власників і досить швидко почав занепадати.
Тому Володимир Пилипенко вважає, що правильніше говорити про добудову палацу Розумовського, а не про реставрацію.
“Вже у ХХ столітті палац кілька разів намагалися довести до ладу, але чи то коштів не вистачало, чи бажання. Кожного разу роботи не закінчували, а все, що можна було вкрасти із палацу (труби, батареї…), звідти розтягували. Я пам’ятаю палац на початку 2000-тисячних. Тоді він стояв у стані руїн, без вікон і дверей, із дірками у стелі, оточений дикими кущами, чагарником та купами сміття”.
На місці колишньої садиби гетьмана Мазепи на Гончарівці теж нічого не лишилося, окрім пошкодженої кар’єром землі, в якій знаходилися сліди від колишньої забудови.
“Свого часу у середині ХІХ століття, туди приїздив Микола Костомаров і на власні очі бачив якісь рештки цегляних будинків, але з часом місцеві жителі розібрали це все на будматеріал. Томі жодної будівлі на Гончарівці тепер немає. Проте, лишилася частина оборонного рову і земляні бастіони”, — говорить Пилипенко.
За його словами, зовсім інша історія із усім, що ми зараз можемо бачити на Цитаделі.
“Років 20 тому, коли на тому місці розпочалися масштабні археологічні дослідження, і я, як студент історичного факультету Чернігівського педагогічного університету, впродовж трьох років брав у них участь, там нічого не було. Там були лише непролазні хащі. І мені дуже добре запам’яталося, як ми прорубували собі стежку до місця розкопу. Все, що зараз стоїть на цитаделі, — копія, відновлена вже в наш час”.
Такий вигляд мала місцевість, де нині стоїть цитадель, станом на початок реконструкції – навесні 2008 року.
Чому і як виникла потреба відновити пам’ятки в Батурині
Археолог та науковий співробітник “Гетьманської столиці” Юрій Ситий говорить, що, коли Україна здобула незалежність у 1991 році, з ідеологічної точки зору у держави виникла потреба розбудовувати основи своєї самостійності. Відповідно, у 1993 році створили історико-культурний заповідник, тоді він ще не мав статусу національного.
Розміщувався тоді цей заповідник у будинку Кочубея, який тоді носив назву Батуринського музею. Власне, з цієї будівлі й розпочалась історія створення й розвитку всього заповідника. Ця будівля має свою історію, яку ми розповімо далі.
Це був невеличкий музей, розповідає Юрій Ситий, на дві кімнати. І, оскільки заповідник уже створили, – виникла потреба його чимось наповнювати.
Дзвін-90
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет, яка відкрила мирний шлях до незалежності України. Майже одночасно з прийняттям цієї Декларації національно-демократичні сили Чернігівщини розпочали культурологічний похід “Дзвін-90”. Саме з цієї події і розпочалося відродження Гетьманської столиці, впевнені організатори походу.
Як розповів Суспільному один з організаторів походу Василь Чепурний, саме він запропонував закінчити маршрут, що пролягав Чернігівською областю, у Батурині.
“Хоча на час проведення цього походу Батурин був селищем міського типу, в якому про Мазепу, звичайно, знали, але боялися сказати. Все там було радянське, залізобетонне, комуністичне і так далі. А ми, коли це організували, то планували захід біля канцелярії, будинку Кочубея”, — говорить Чепурний.
За його словами, саме в рамках цього походу в Батурині вперше за радянський час прозвучала панахида по Івану Мазепі. Встановили першу в Україні пам’ятну плиту гетьману Івану Мазепі на Гончарівці, де був гетьманська садиба.
Наступного року, напередодні проголошення Незалежності України, провели ще один похід – “Козацькими шляхами”, який також завершився в Батурині. Тоді туди з’їхалися вже більше людей, були представники діаспори, гості з Європи та різних міст України.
Назва “Гетьманська столиця”
“За президентства Кравчука заступником голови обласної адміністрації був Валерій Сарана, а я працював керівником пресслужби. І ось йду по коридору повз кабінет Сарани, звідти виходить начальник управління культури Олег Павлович Васюта, і він такий якийсь стурбований. Кажу: «Що трапилось?» — «Та от Валерій Юрійович дав завдання придумати назву заповіднику у Батурині, я не знаю, як». Я кажу: «Так дуже просто, Батурин – «Гетьманська столиця». Так я вирішив назву. Батурин, слово в назві, відпало, бо був же Батуринський заповідник. Батуринський заповідник став, потім національний, «Гетьманська столиця». І тому я працівникам заповідника, а їх зараз, якщо не помиляюсь, вже більше сотні, я жартую, кажу, що я ваш роботодавець, бо завдяки мені, моїм соратникам, ви маєте робочі місця (сміється)”.
Археологічні розкопки в Батурині
За словами археолога Юрія Ситого, до Батурина в 90-ті з’їжджалися з різних куточків колишнього Радянського союзу на відпочинок: купатися в річці й гуляти лісами. Ці туристи час від часу цікавилися місцями “гетьманської слави”.
“Вони гуртувалися навколо краєзнавців, ті водили їх по селищу, показували руїни будинку Мазепи, давали лопату, вкрадену з пожежного щита, копирсалися у цеглі, що залишилося від будинку Мазепи, знаходили там кахлі. Коли ми туди перший раз потрапили, ми знайшли цю крашену в червоний колір лопату, і залишки перевернутого не один раз каміння. Ось така була передісторія”.
Коли Юрій Ситий приїхав на перші свої розкопки до Батурина, у 1995 році, говорить, практично не мав уявлення про історію Батурина та його археологічні пам’ятки.
Перші роботи розпочалися на Гончарівці.
“Зразу ми зробили розріз валу, знайшли й котлован, де знаходилися залишки палацу Мазепи, і почали досліджувати його. Він досить великий по площі, чисельність експедиції була невелика, терміни її дії теж не особливо, тому роботи носили такий, «ознайомчий» характер”.
За словами Ситого, відправили невелику групу на дослідження до центру Батурина і таки зрозуміли, що там була фортеця.
“Цією невеликою групою керував Ігор Кондратьєв. Він заклав перші шурфи на цитаделі, та на фортеці, виявив культурний шар, виявив перші споруди, дослідив перші поховання, знайшов перші кахлі від дому гетьмана на цитаделі. І це вже дало поштовх на наступний рік, ми вже досліджували в центрі. Уже на Гончарівці роботи не проводились”.
Розвідками 80-х років на Тепловці (так називається місце, де стоїть палац Кирила Розумовського) була знайдена кераміка давньоруського та слов’янського часу. Це було єдина на той час археологічна пам’ятка на території Батурина.
“А вся інша територія Батурина не була обстежена, не відомо було про інші пам’ятки. Були історичні свідчення, що там є місто, місто із цитаделлю, та розвідок археологічних не було, і тому і речей не було, і уявлення про розмір гетьманської столиці. Навіть не було карт, які були укріплення, якого розміру”.
Протягом трьох років, починаючи з 1995-го, тривали археологічні дослідження. У 1998-му через економічну кризу фінансувати розкопки перестали. Повернулися до околиць Батурина у 2000 році – досліджували територію Миколаївського Крупицького монастиря. За кілька років продовжили розкопки вже в самому Батурині. Тривають роботи й досі, каже Юрій Ситий.
“За ці 26 роки ми з’ясували структуру міста, де була цитадель, де була фортеця, де були форштати, де були садиби, де були садиби Кочубея, яка в них була забудова, які були споруди”.
Окрім часів козацьких виявили низку пам’яток часів слов’ян ІІІ-V століття, епохи бронзи, ІІ тисячоліття до нашої ери.
“Найцінніший і найсимволічніший експонат… Це в 95-му році, коли Ігор Кондратьєв шурфував цитадель. Він знайшов поховання жінки з немовлям. І на домовині зверху лежала ікона — натільна іконка Божої Матері з немовлям. І на ній були помітні сліди дії вогню. Скоріш за все, жінку з немовлям поховали, потім знайшли цю іконку, яка десь пригоріла у будівлі, і кинули на могилу”.
Роль Віктора Ющенка у відновленні пам’яток
Ініціатором відновлення пам’яток Батурина став третій Президент України Віктор Ющенко. Як повідомили Суспільному в заповіднику, він приїжджав сюди 19 разів: з 2001 (ще як прем’єр-міністр, — ред.) до 2021 року.
Як розповів Ющенко Інтернет-виданню The Ukrainians, він бував там набагато частіше – неофіційно, здебільшого, проїздом. Вважає, що кращого палацового комплексу, ніж Батуринський, на Лівобережній Україні немає.
“Додому — це значить у село до мами й до тата (Ющенко родом з Сумщини, — ред.) — я їздив, не минаючи Батурин. Завжди зупинявся там і ходив тими руїнами. Я бачив склепіння підвалів шириною метрів десять-дванадцять, колосальні арки, які були завалені сміттям; забирався на другий чи третій поверх і дивився на дивовижні рішення: як функціонував цей палац, як працювали його парадна, комунальна частина… В уяві я бачив європейську столицю: де працював правитель, що мав відповідні активи, ресурси, необхідні для столиці, працював сенат”.
26 жовтня 2007 року Віктор Ющенко висловив ідею, яку вдалося реалізувати протягом року, — відновити цитадель.
“Пам’ятаю якось Батурин восени. Якраз там, де колись стояла цитадель, були городи. Я приїхав, коли люди вибирали картоплю із самої серцевини батуринської пам’яті: капусточка, картопелька. Там ми з ними почали розмову: щоб ви не ображалися, але скоро будете садити картоплю в іншому місці. Тут ми повинні провести розкопки, докопатись до тіл, перепоховати”.
Юрій Ситий був того дня на розкопках. До того часу археологи вже з’ясували межі фортеці та забудову всередині неї.
“Ми вже досягли такого розуміння, що могли показати, графічно намалювати (відтворити) її забудову. А щоб було наочніше показати гетьманський будинок на цитаделі, ми викопали канавки, траншеї. Ми вирахували розмір будинку, його планову структуру”.
Ці схеми, малюнки та траншеї показали Віктору Ющенку.
“Він подивився. «А відбудувати можемо?» Там була намальована стіна, яка вона могла бути, як виглядав будинок, яка була скарбниця, де стояла церква. А вони перед цим поставили хрест на мисі, під керівництвом Ющенка ця програма такабула. Він подивився. «А відбудувати можна?» Всі кажуть: «Ну а чого ж, можемо». І коли вони сказали можемо, він сказав наступну фразу: «А за рік зможемо?» Тут вони все зрозуміли, що такого не буває”, — пригадує Юрій Ситий.
Як з’ясувалося, буває – урочисте відкриття відбудованої цитаделі й добудованого палацу відбулося 22 серпня 2009 року. Але, за словами Юрія Ситого, роботи завершилися ще до настання зими, тобто восени 2008 року.
Історія відновлення історичних пам’яток у Батурині
Цитадель та будівлі на її території
“Приблизно так воно і було”, — відповів Юрій Ситий на запитання, чи достовірною є відбудова дерев’яної цитаделі та будівель у її межах. Говорить, це, фактично, спрощений вигляд реальних фортифікацій та будівель, яких на території цитаделі на сьогодні три: церква, гетьманський будинок та скарбниця.
За його словами, до роботи доєдналися фахівці зі всієї України. До прикладу, сумчани будували гетьманський палац на території цитаделі, донецькі шахтарі копали підземний хід. Львів’яни відповідали за дерев’яну церкву.
“Вони її зробили, висушили, склали, пронумеровали, розібрали, привезли і поставили на тому місці, де ми їм показали, що тут існувала церква”.
За його словами, наземні об’єкти як правило не зберігаються – те, що вище ґрунту, знайти практично неможливо. Але зберігся цвинтар навколо церкви, і по ньому археологи визначили місце й орієнтацію храму.
Зробили її за зразком Георгіївської церкви в Седневі, тільки з одним куполом. Ми й досі не знаємо, якою саме була та церква, тому над її зведенням працювала окрема група реставраторів-архітекторів, зберігаючи стилістику того часу. Тепер це Церква Вознесіння Господнього.
Стіни цитаделі робили з дуба. Деревину звозили з усієї України. Це мало бути довге й рівне дерево. Каже, такого вже в Україні практично не знайти.
“Їх досить довго шукали. І навіть будівництво цієї башти з певними перервами проходило, бо такого дуба треба було знайти, щоб лісгосп його заготовив. Потім його обробити і покласти у зруби”.
Щодо будинку гетьмана, то, за словами археолога, він мав зовсім інший вигляд.
“На мою думку, те, що ми розкопали, було більше за розміром і дерев’яне. Але архітектори і реставратори не хотіли будувати дерев’яне. Вони збудували цегляне і менше. Вони збудували такий будинок, як у Чернігові Полкова канцелярія. Практично один в один за розмірами. І прикрасили його так, як міг бути прикрашений будинок Івана Мазепи на Гончарівці”.
Справжній будинок був більшим майже удвічі, в основному, за рахунок залу – кімнати, де Мазепа приймав гостей. До речі, та частина, що була прибудована мала два поверхи – цей факт встановили уже з документів.
У цьому залі була кахляна піч.
“Реставратори відбудували піч за моїми малюнками. Я їм промалював, дав архітекторам. Вони зробили імітації і склали піч. Вона досить гарна, фіолетового кольору. Але насправді вона була багатокольорова. Коли я запитав архітекторів, вони сказали: «Щоб збудувати твою піч у тих кольорах, які були у Мазепи… Зараз такого навіть не роблять. І ще дуже тривалий час потребує. Бо кожен колір треба наносити окремо. Ці поливи на сьогодні вважаються токсичними. Фіолетову ми можемо зробити за місяць, а ту, що була в Мазепи, треба робити вісім-дев’ять місяців». Тому вони її зробили по моїм малюнкам, але фіолетовою”.
Церкву й гетьманський будинок знайшли досить швидко, по їх відбудові вже розпочались роботи. А от скарбницю, розповідає Юрій, довгий час шукали – розуміли, що вона має тут бути, але не знаходили. Врешті, архітектори запланували її поставити в певному місці. Археологи почали копати котлован під фундамент, і в процесі виявили фундамент справжньої скарбниці – якраз в тому самому місці. Таким чином, ця будівля розміщена саме там, де і була.
Будинок Генерального суду (Будинок В.Кочубея)
За словами археолога, це чи не єдина споруда в Батурині, яка вціліла після пожежі у 1708 році. Пізніше її купив Кирило Розумовський, після революції 1917 року там оселилися бджолярі Конотопського повіту. Під час Другої світової там розміщувалися різні організації. У радянський час будинок відновили й облаштували музей. Це була філія Чернігівського обласного історичного музею.
З цієї садиби і розпочалась музейна справа в місті, з неї й виник заповідник.
Як розповіли Суспільному в “Гетьманській столиці”, цей будинок відреставрували найпершим – 18 листопада 2005 року.
Палацово-парковий ансамбль Кирила Розумовського
Юрій Ситий розповідає, що палац дістався в спадок дітям Розумовського, які в Батурині не жили. Пізніше за борги його передали в державну власність.
“Державне майно віддали військовим, які стояли на краю Батурина, на Шовковиці. Там у них були табори. І вони його розбирали, з гармат стріляли по флігелям. І розбирали на цеглу, і будували собі купальні на Шовковиці із цегли цих флігелів. Цей палац спробували впершевідбудувати. «Общество древностей», коли військові його почали руйнувати, заступилися за цей палац, мовляв, це наша історія. І так воно достояло до революції. Після перевороту 1917 року його хтось спалив, воно тривалий час стояло без верхів”.
Це був перший проєкт відновлення, але його не завершили. Потім було ще кілька. Але тільки у 2009 році процес дійшов до логічного завершення.
“Впродовж 2007 – 2008 років тривала реалізація грандіозного задуму та небачена по масштабам і термінам реставрація з відновлення палацово-паркового ансамблю Кирила Розумовського (розпочалася 2003 року), яка вперше з 1911 року дійшла до фінального завершення. Головні рішення проекту реставрації були направлені на відтворення планувальної структури, відновленні за аналогами збережених робіт Ч. Камерона розписів, ліпнини, паркету, освітлювальних приладів, штор. Складним рішенням по відбудові палацу було укріплення і заміна колон висотою в два поверхи головного фасаду. Саме відтворення в 2009 році парку біля палацу – створило неймовірний ансамбль архітектури і парку”, — розповіли Суспільному в заповіднику.
Завершальні роботи на території та всередині палацу тривали паралельно з відновленням цитаделі.
Юрій Ситий розповідає, що в палаці стояли кахляні каміни, під час реставрації ж зробили мармурові — щоб швидше завершити роботи. Так само і з колонами.
За словами археолога, під час розкопок на території палацу знайшли сліди французьського парку: з фундаментами, насипними доріжками й розмежуванням на зони. Він простягався аж до Чорної річки. Юрій Ситий каже, територія парку від початку була чи не втричі більшою, ніж вона є зараз.
Вартість відбудови
Як повідомили нам у заповіднику, у 2003-2009 роках на виконання Урядової програми за всіма напрямками за рахунок всіх джерел фінансування було спрямовано 165 мільйонів 413 тисячі гривень(тоді курс долара коливався від 5 до 8 гривень за долар, – ред.).
При цьому бюджетні кошти склали 117 мільйони 193,6 тисячі гривень.
Паралельно з роботами по реконструкції, у самому Батурині розбудовували інфраструктуру: провели новий водогін, зробили вуличне освітлення і так далі. На це з бюджету витратили більше шести мільйонів гривень.
Залучили й гроші благодійників – 47 мільйонів 219,4 тисяч гривень.
Віктор Ющенко пояснив, як знайшов гроші на відбудову. Говорить, що зібрав тридцять заможних людей у Батурині, щоб вмовити їх вкластися в реконструкцію.
“Я попросив, щоб вони всі сіли в один автобус (що для когось було незручно) і сказав: «Я вас пригощу найдорожчою кашею, яку ви їли у своєму житті». І ми в гайочку приготували польову кашу й почали розмову, чого сюди приїхали. Я сказав, що Батурин — це наша совість.
І у нас вийшла дуже приємна розмова з нашими заможними людьми, з великим українським бізнесом. Я попросив одне: жодна копійка не буде йти через якусь державну інституцію. Будь ласка, вибирайте свого скарбника, такого ж багатого, як і ви всі, хай він контролює, куди вкладаємо [кошти]. Зійшлися на одній точці: є фінансова база, яку буде контролювати тільки їхній представник і більше ніхто. А з іншого боку всі державницькі інституції, проектні та археологічні, будуть проводити публічну державну політику в цьому питанні. Ви знаєте, такий був відголос бізнесу на відтворення Батурина: починаючи від археології, відбудови тих приміщень часів Мазепи, цитаделі, закінчуючи валом, частоколом, фортецею. Це неймовірно, як люди реагували”.
Що не вдалось відбудувати
Археологічні дослідження батуринських пам’яток почалися з Гончарівки. Але якраз відбудувати палац Мазепи, який там знаходився і фундамент якого розкопали, не вдалося і досі, говорить Юрій Ситий.
За його словами, археологи вже зробили графічну реконструкцію Гончарівки.
“У 2009 році ми всі свої роботи перенесли на Гончарівку. І вже президент приїжджав на Гончарівку, ми показували йому наполовину розкопаний палац, знайшли флігель, і три роки там копали великими силами. Зрозуміли, який був палац. Зрозуміли, де був флігель. Довго і прискіпливо шукали церкву. Потім знайшли вартівню, потім знайшли колодязь, потім знайшли ще льодник. Зрозуміли планування… Ми вже намалювали всю Гончарівку, можна брати її і будувати. Та грошей поки в державі на це все немає, може, коли з’явиться, і відбудують”.
За словами Юрія Ситого, цей палац був схожий на будинок Лизогуба в Чернігові.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
