Ім’я цього зовсім молодого Героя – навіки в Небесному пантеоні, серед інших життєвих стежин, обірваних війною. На Алеї Героїв у Ніжині – світлина юнака, то вмита краплинками дощу, а то, часом, обігріта сонячними променями. Поряд нескорено майорить синьо-жовтий стяг. Володимир загинув за Україну в розквіті 27 років, проживши таке коротке і непросте життя…
Інформації про Героя майже ніде не було. А та, що нам зустрічалася, не завжди відповідала дійсності. Нам вдалося поспілкуватися з двоюрідньою сестрою захисника, Наталією Кобець. Саме Наталя – одна з небагатьох, хто пам’ятає щиру посмішку Героя, адже – така вже його доля – рідних у Володимира майже не було…
Дитинство не було безхмарним
“Вова народився в Прилуках 1 грудня 1995 року, – згадує Наталя. – У дошкільному віці та в початкових класах, через проблеми з алкоголем у батьків, він проживав з дідусем і бабусею. Дід невдовзі помер. Бабусі через свій вік було важко займатися вихованням, але вона все одно старалась, як могла. Та життя невблаганне, і невдовзі померла й бабуся… Володя, ще зовсім дитина, залишився, здавалося б, сам на сам з бідою. Тоді його батько переїхав до будинку, де до цього проживали його вже покійні батьки, та намагався займатися вихованням сина. Насправді, батько дуже любив Вову. Але людина хворіла на алкоголізм… І виховувати належним чином свою дитину він не зміг. Тому Володю забрали соцслужби.
Так він опинився в інтернаті села Красний Хутір, Чернігівської області, де пробув 3 місяці.
Моя мама (його тітка і хрещена) взяла Вову під опіку і забрала звідти, коли він уже був третьокласником.
Брат часто ділився своїми спогадами, переживаннями, подіями, які трапилися з ним відносно недавно для того часу. Розповідав, як над ними знущалися старші діти, а часом і самі вихователі. Той інтернат насправді жорстоке місце, що ламає психіку дітей.
Нарешті – в родині
Тепер у нього з’явилася родина, мрію про яку він плекав у найпотаємніших куточках свого серця.
Ми багато часу проводили разом, часто їздили в різні санаторії. У ті моменти Володя був щасливим. Він відчув, як це – бути потрібним, коли про тебе піклуються, дбають, поправляють ковдру перед сном і дають пігулку, коли хворієш. Тепер його День народження святкували в родинному колі, а поруч завжди були люди, яким він міг довірити дитячі секрети і запитати поради…
Пригадую наші перші поїздки до санаторію, тоді ще моя сестра захищала трішки невпевненого в собі Вову перед старшими, якщо хтось намагався його ображати. Потім він подорослішав, і уже сам захищав мене. Усі знали, що в мене тут старший брат і краще мені слова поганого не казати!
Про таких людей кажуть “своя людина”
Володя завжди був товариським.
Також дуже любив музику. Він особливо тонко її відчував. Тихою мелодією вона розмірено вписувалася в його гамірне хлопчаче життя. У Прилуцькій школі мистецтв він опановував гру на акордеоні й отримував від цього неабияке задоволення…
Іншою його пристрастю став паркур. Він вчився робити трюки вдома, стрибаючи через диван. А потім йшов на вулицю відточувати майстерність, щоб не зламати меблі.
У підліткові роки – знову інтернат
Коли Вова був в 7 класі, то продовжив своє навчання в школі №13 в Прилуках. Це був непростий період у його житті. Підліток потрапив у, що називають, погану компанію. Тоді й сталося так, що з 13-ої школи його перевели в Яблунівську школу-інтернат. Не знаю, як зараз, але тоді в нас не була дуже розвинута робота з психологом. Точніше, це були якісь формальності без розроблених сеансів із застосуванням необхідних підходів. Адже та поведінка мого брата – це була одна із форм бунту, яка стала протидією до всього пережитого.
У Яблунівці Вова з вдячністю згадував тодішнього директора Миколу Михайловича (ім’я змінено, – ред). Чоловік у всьому підтримував та допомагав. Вова брав участь в олімпіадах з біології. Серед однолітків був лідером.
Обрав психологію, щоб краще розуміти людей
По закінченню школи-інтернату вступив до педагогічного університету в місті Чернігів. Він здобував фах психолога, бо хотів працювати з людьми. Він тоді ще говорив, що зараз час не академічних знань, а комунікацій, і від ефективності твоїх комунікацій залежить твоя успішність. Можливо, тому і психологія, щоб краще розуміти людей.
“Якщо не я, то хто?..”
Коли він був на першому курсі, почалася Революція Гідності. Вова відразу поїхав до Києва. Він вірив, що якщо він не буде відстоювати свою свободу, ніхто інший цього не зробить замість нього. Мій брат завжди прагнув до високих ідеалів і самовіддано боровся за те, в що вірив…
Володя був був авантюрним, веселим, завжди прагнув більшого. Як боляче писати про нього в минулому часі – був!..
Він навчив мене грати в покер і розрізняти спорт від азартних ігор. Пригадую, коли в мене мало бути ЗНО наступного дня, я не знаходила собі місця від хвилювань і намагалася повторити все по 10 колу, а він просто переконав мене відволіктися. Ми пішли гуляти і повернулися далеко за північ. Зараз я розумію, що це не про безрозсудливість, а про нормальний рівень тривожності, це про легкість до життя, якої я і досі намагаюся навчитися.
Якось я влаштувалася на роботу до компанії, куди просто мріяла потрапити, але, зрештою, мої сподівання не до кінця виправдалися. Хоч все було ніби добре, він спитав мене, чи це дійсно те, чого я хочу: якщо я можу досягти більшого, навіщо погоджуватися на те, що маєш. Я і по сьогоднішній день час від часу ставлю собі саме це запитання, яке є рушійною силою для усіх сфер життя.
Мав багато планів на життя
Він працював в Києві, проживав в Ірпені, щоб звідти їхати на роботу. Збирався поновитися на навчанні та закінчити останній семестр для здобуття освіти бакалавра. Хотів повернутися до Чернігова та вже й дізнався, які документи потрібно зібрати…
У Володимира була кохана дівчина Неоніла, з якою хлопець збирався створити сім’ю. Вони були заручені. І все б було добре, якби не клята росія…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був в Ірпені. Почав дзвонити знайомим, як, напевно, і більшість з нас. На той момент вони перебували в Ніжині. Вова поїхав до Ніжина, де добровільно вступив до ТРО, а потім залишився в штабі. 8 грудня він написав нам, що його везуть на “нуль”.
Брат загинув 20 грудня 2022, того ж дня мені повідомили про це… Все, що нам сказали – загинув під час виконання бойового завдання. Володимир був мінометником… Все тіло порвали ворожі осколки, і захисник помер від больового шоку”.
27 грудня в Ніжині Володимира Дердуля провели в останню дорогу.
Поховали на Алеї Слави.
Так швидко згоріла свічка його життя. Володимир не встиг повести під вінець кохану, стати батьком, опанувати омріяний фах… Йому судилося померти Героєм. А ми – у вічному боргу перед ним!
Так, фізично Герої вмирають… Але ж душею вони живі. І душа Володимира, чиста і щира, десь там, у Небесному війську. Ледь відчутним подихом вітру вона прилітає до тих, кого він любив за земного життя, і витирає сльози…
Вічна слава молодому Герою!
Спілкувалася Валентина Пильник
Даний матеріал виготовлено за фінансової підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
