Віктор Орленко родом з Ніжинщини — народився в селі Талаліївка Ніжинського району Чернігівської області. Службу в рядах Збройних Сил Радянського Союзу проходив в Афганістані. На цій війні, в страшне горнило якого кинули свій народ совєтські керманичі колишнього срср, чоловікові довелось провести 3 роки свого життя. На щастя, він повернувся звідти живим.
Через якийсь час після служби у війську, чоловік зустрів свою майбутню дружину Галину. Згодом вони зіграли весілля і в щасливому шлюбі прожили разом довгі 23 роки. За цей час Віктор з коханою встигли народити та виростити двох чудових дітей: доньку і сина. Разом зі своєю сім’єю він проживав у Києві. Працював чоловік машиністом у локомотивному депо на станції Дарниця.
З перших же днів Майдану Віктор Орленко був його палким прихильником, бо розумів, що його країні конче потрібні кардинальні зміни у всьому. Позицію батька цілком і повністю розділяли і його діти, які також брали активну участь в Революції Гідності: донька Героя стала волонтеркою на Майдані, а син увійшов до числа тих відчайдушних відважних хлопців, котрі в перших рядах стояли й тримали оборону лицем до лиця перед озброєними “беркутівцями”.
Дружина Віктора, як і кожна жінка та мама, дуже хвилювалась за своїх рідних, намагалась якось їх відмовити йти на Майдан. Але її спроби були марними. Одного разу син, пориваючись на барикади, сказав, що втече через балкон, якщо його зупинятимуть і не пускатимуть через двері. Мати спробувала вмовити чоловіка поговорити з сином, але той натомість купив сину камуфляжний костюм. А ще Віктор попередив дружину, що він також піде разом з сином, якщо почнуть стріляти. Невдовзі все так і сталось…
18 лютого, коли ситуація в центрі Києва вкрай загострилась, батько з сином разом пішли з дому. Того вечора під час сутички зі спецпризначенцями одна з кинутих ними гранат розірвалась поряд із сином Віктора. Батько побачив це і негайно кинувся йому на допомогу, але раптово ворожа снайперська куля влучила в голову чоловіка. Невдовзі синові Віктора вдалось оговтатись від того вибуху, а от з його батьком все склалося набагато гірше…
Лікарі-волонтери з Будинку профспілок доставили ще притомного, але у вкрай важкому стані Віктора Орленка у реанімаційне відділення київського Інституту нейрохірургії ім.А.П.Ромоданова НАМН України. Розпочалась довга і виснажлива боротьба за життя Героя. Операція тривала 8 годин. Куля розлетілась на дрібні частинки, тому повністю видалити їх з мозку чоловіка не вдалося. До того ж він ще втратив дуже багато крові. Після перенесеної операції він кілька днів перебував у вкрай важкому стані, після чого впав у кому.
В такому важкому коматозному стані до 12 березня 2014 року Віктор залишався в українській клініці. Необхідної апаратури для подальших досліджень стану пацієнта в українських лікарів не було. Але знайшлися благодійники, які оплатили необхідні кошти для відправлення чоловіка на подальше лікування в Німеччину в відому берлінську “Шаріте”.
У Німеччині до непритомного Віктора часто навідувалися місцеві українці, які своїми молитвами, розмовами з ним намагались якось йому допомогти прийти до тями. Трохи згодом, у квітні, до свого чоловіка прилетіла дружина Галина. Вона зранку до вечора була поряд з ним, і лише ночувати ходила до однієї з берлінських українок. Дружина розмовляла з чоловіком, тримаючи за руку, згадувала про їхнє минуле спільне життя.
18 квітня, якраз на Страсну п’ятницю, Віктор вперше відреагував, кивнувши головою в знак підтвердження, що чує і бачить її. Через місяць до свого тата приїхала і донька Світлана.
В клініці “Шаріте” Віктор Орленко перебував до 7 липня 2014 року. Потім його перевели до реабілітаційного центру “Медікал парк” у Берліні, де він залишався до 20 жовтня. Стан чоловіка поступово покращувався. Але лікування коштувало величезних коштів, значну частину яких оплатили благодійні фонди. Та настав час, коли ця допомога закінчилась. Довелось привезти Героя з Берліна до Києва, щоби вже на Батьківщині продовжити його реабілітацію.
В приватну клініку, куди хотіли покласти Віктора його рідні, пацієнта взяти відмовились, пославшись на відсутність вільних місць. Так само відмовили й в одній з державних лікарень, очевидно, розуміючи, який важкий фізичний стан у хворого. Врешті вдалося покласти чоловіка до Київської міської клінічної лікарні №1. Кілька тижнів стан пацієнта був стабільним. Але потім раптово посеред ночі підскочила температура та стався збій серцевого ритму. Вранці чоловіка перевели в реанімацію. Згодом лікарі діагностували у нього спалах бактеріального менінгіту.
Стан був важкий: чоловік перестав їсти, перестав розмовляти, його очі майже весь час були заплющеними. Благодійні організації, які опікувались лікуванням Віктора за кордоном, в Україні про нього забули. А потім ще одна неприємність – банківський рахунок, який було відкрито для збору коштів на його лікування, обікрали шахраї. Але відсутність грошей була не єдиною і не найголовнішою проблемою: в Україні Віктору не змогли надати рівноцінного комплексного лікування, яке йому раніше забезпечили в Німеччині.
Чоловікові ставало все гірше і гірше. Можливості відправити свого батька назад до Німеччини у родини не було, а численні звертання рідних Героя до депутатів, міністрів, президента з проханнями про допомогу, на жаль, ситуації так і не змінили. Не зважаючи на це, сім’я Героя до останнього сподівалась на чудо. З допомогою небайдужих людей рідні продовжували боротися за життя Віктора Орленка. Донька та дружина Галина були весь час поруч. Вони молилися та робили все можливе, щоб допомогти одужати їхньому батькові та чоловікові. Проте їхні зусилля виявились марними – 3 червня 2015 року серце Героя перестало битися.
Указом Президента України № 56/2016 від 17 лютого 2016 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності Віктору Миколайовичу Орленку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
Ім’я та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на вулиці Інститутській.
19 лютого 2016 року у селі Талалаївка на фасаді будівлі Талалаївської середньої загальноосвітньої школи, де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.
Його ім’я викарбуване на меморіальній дошці на фасаді будівлі Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту (вулиця Реміснича № 56), де навчався Герой.
«Орлина порода»
Дається взнаки в бойовищах орлина порода,
Вже небо Афгану його перевірило міць.
Він вижив, напевно, тоді, щоб тепер для народу
Беріг рідну мову, і землю, і сяйво дзвіниць.
Тоді було гірко, та поруч були побратими.
Чужі були скелі, чужою була і війна.
Але Україна дорогами йтиме крутими,
Карбуючи витязів славних нові імена.
Він вижив. І бачить, що й син має вдачу орлину.
І донька… Чи втримає? Рушили втрьох на Майдан.
Він з досвіду знає, що клин вибивають лиш клином,
Він бачив, яка ж то усіх оточила біда.
Тривожився: наступ за наступом, лють у зіницях.
Назватися Беркутом – то ще не стати орлом.
Не спала, горіла, просякнута димом столиця,
І син там попереду… Хоч затулити б крилом…
А поруч граната, і вибух – і вдарила хвиля,
Він кинувся: “Сину!” – та куля вп’ялася лиха.
Орлине гніздо – на вітрах, непростий кожен виліт,
А тут він, знесилений, тихо на камінь лягав.
“Він сильний… Міцний… Син схилився… Живий!.. Все позаду!..
Болить голова… То дарма… Чи ж вона іще є?»
І сяє он місяць, мов яблуко з рідного саду…
Він бачить іще, й побратимів, іще впізнає…
А потім – лиш морок. І зір не рятує орлиний.
Осколки від кулі угризлися в мозок навік.
І поруч дружина, кохана, єдина дружина.
“Який же для неї тепер уже я чоловік?..”
Вони не здавалися! Та ж не дай Боже нікому!
А скільки було від людей і підтримки, й тепла!
Хіба ж уживеться у тілі могутньому кома,
Коли там у грудях нескорене серце орла?
Дружина його доглядала, вкриваючи пледом, –
Медсестри не звиклі іще до війни і до ран.
Йому ж усе марились гори, лихі моджахеди,
Ніяк він збагнути не міг: чи Афган, чи Майдан.
Поїздка до клініки. Добрих людей не бракує.
Але у Німеччині, певно, не знали про те,
Що вдача орлина, без сумніву, краще лікує,
Ніж навіть найкращі усі на землі “Шаріте”.
Він вижив. І він переміг. Хоч пройшов через терни.
І крила на мить розпростер понад плином ріки.
На жаль, не буває з високого Неба повернень,
Та вічність буває. Безсмертя на довгі роки.
Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка
Джерело: Небесна Сотня
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
