22 лютого 2024 року – минув рік відтоді, як Ніжин попрощався з Героєм – Олексієм Котляром.
Молодий, красивий, відповідальний, він мав би повернутись до рідної домівки з довгоочікуваною перемогою, до дружини, до діточок, до батьків, радіти життю, будуючи плани на майбутнє… Але … не судилося – жорстока війна забирає найкращих. Сусіди і всі, хто його знав, любили Олексія за людяність, щирість, його душа була відкрита для всіх. Йшов на допомогу за першим покликом, завжди радісний, з посмішкою на обличчі, шуткував та підбадьорював. Він виконував будь-яку роботу професіонально та оперативно. Це була людина з високими моральними принципами та честю.
На роковини прощання із захисником ми поспілкувались з його рідними – матір’ю Любов’ю та дружиною Оксаною.
– Олексій народився 30 березня 1985 р. Навчався і Ніжинській ЗОШ №11. Крім того, навчався в музичній школі, де отримав червоний диплом по класу «Баян», відвідував різні гуртки. Він завжди був активний. А ще відповідальний, чесний і вимогливий до себе. Коли закінчив школу, то мав гарні оцінки з усіх предметів, тільки з фізики була трійка. І хоча йому пропонували її перездати, але він відмовився, сказав, – «раз заслужив, значить так і буде». – розповідає мама Олексія.
– Дуже за все переживав, тому після закінчення школи був надзвичайно вимотаний морально. Через це, хоча і мав перспективи успішно вступити до будь-якого вишу, вирішив вступати в училище, – туди забирали без екзаменів. Закінчив з червоним дипломом Ніжинський професійний ліцей побуту та сервісу. Викладачі і зараз згадують його, кажучи, що він був учнем, про якого мріє кожен педагог: уважний, відповідальний, розумний.
– Він завжди в усьому шукав позитив, а ще був з дитинства хазяйновитий. Завів курей, кроликів, допомагав по господарству. Мав «золоті руки». Захоплювався будівництвом, перед війною розпланував, як відремонтує будинок. Так його плани й не здійснились. – Мати зітхає та витирає сльозу.
Оксана, дружина Олексія, продовжує розповідь матері:
– Він дуже любив життя, був порядним сім’янином, люблячим чоловіком та турботливим батьком. Постійно піклувався про своєю родину, близьких та рідних. Куди б ми не йшли, що б ми не робили – усе разом, всією сім’єю. Понад усе любив своїх дітей, дбав про них, щоб у них все було, чого вони бажали, збирав їх до садочка та забирав звідти, пишався ними.
– Таким він і запам’ятався мені – веде по вулиці діток із садочка, – додає сусідка Наталія. – Завжди разом, де б не були: Олексій Оксана і діти.
– Ми познайомились з Льошою, коли в мене був випускний. – продовжує Оксана. – Як пізніше виявилось, він жив на сусідній вулиці з тією, де я винаймала квартиру, поки вчилась. І за весь час, поки я там жила, не бачили один одного, хоч і ходили по одним і тим самим вулицям. Познайомились, вважай, в один з останніх днів, що я була в Ніжині, адже навчання закінчилось, і я мала їхати додому – в Носівку. Обмінялись телефонами. Спочатку він не дзвонив. А от, коли я вже повернулась до батьківської хати, через деякий час продзвенів дзвінок. І з тих пір почалась наша історія. Він приїздив до мене, через деякий час почала їздити з ним в Ніжин. Хотілося бути поряд весь час.
– А потім я не витримала, і сказала: «сходьтесь вже, щоб я не переживала, де мій син «тиняється» – додає мама Люба.
В 2016 році Оксана і Олексій одружились. А згодом дали життя двом діткам – хлопчику Жені, та дівчинці Даші.
Коли прийшло велике горе в нашу державу, розпочалася війна, він не сидів склавши руки, став військовим, узявши до рук зброю. Олексій боронив свою землю від ворога, заплативши найдорожчим – власним життям заради нашого спокійного життя, незалежності нашої країни, щасливого майбутнього своїх дітей та всіх нас.
– Він мені сказав, що йде на війну, що повинен це зробити, бо вважає це своїм обов’язком. Його слова: «Що розкажу своїм дітям, якщо не піду? – що їхній батько ховався за чужими спинами?» – не стримуючи сліз, продовжує розповідь Оксана.
Далі будуть спогади про війну, розлуку, надію та біль від втрати – і сльози вже не полишать її очей до кінця розмови.
– Він завжди кудись поспішав: «Мені треба те і те встигнути», неначе відчував, яке коротке життя відведене йому долею – дрижить від болю материнський голос.
– Завжди ділився з друзями, ще будучи в Ніжинській теробороні ніс з дому їжу, «тормозки», які ми йому готували і завжди розділяв з побратимами. Так і там, на нулі – усе, що мав – роздавав іншим. Останню передачу перед новим роком ми поклали шоколадки і підписали «від Жені» і «від Даши», щоб ці подарунки від дітей залишив собі.
– Так і повернулась ця посилка назад, – зітхає матір.
Оксана розповідає, як проводжала чоловіка:
– Коли збирався на фронт, він попросив принести йому шматок картону і скотч. Питаю: навіщо? – побачиш – каже. На цьому клаптику картону він записав наші номери телефонів, замотав його скотчем і поклав в нагрудну кишеню. Наче відчував, що не повернеться. Після обміну тілами загиблих в лютому цей клаптик знайшли у Льоши і зателефонували нам.
– Коли вже їх відправили, – продовжує згадувати Оксана, – він мало про що розказував, завжди казав: «Ти знаєш де я, не можна про все розмовляти» – і в цьому проявлялась його відповідальність.
– Зв’язок був дуже рідко, але ми домовились, що якщо не зможе подзвонити, нехай заходить у вайбер, щось надсилає, може десь проскочить мережа – повідомлення і відправиться, і я знатиму, що він живий. Та одного разу протягом доби не отримала жодної звістки. А перед тим подзвонив і сказав, що їх дуже обстрілюють, і щоб я берегла дітей – наче прощався.
Потім почались пекельні дні в очікуванні хоч якоїсь звістки. Нам вже було відомо, що вони потрапили в оточення. Але точної інформації ніхто не давав.
Ми тоді зібрались з дружинами та рідними і пішли вимагати пояснення, хоч якоїсь інформації, чого нам чекати і на що сподіватись. На цій зустрічі я вперше почула слова «двохсотий». До того я не знала, що воно означає. Нам повідомили, що Льоша «200», що він загинув. Але вже на наступний день нам сказали, що це були попередні дані, що достовірної інформації нема. Так він став «безвісти зниклим». У серці поселилась надія, що він в полоні, що десь в госпіталі без свідомості. Нехай без рук чи ніг, скалічений – але живий, молила я Бога. Тільки б живий.
Почала спілкуватись з побратимами Олексія, тими, хто повернувся. Розказували, що Льоша був в окопі з Кавою Богданом та Олександром Мацієвським. І що скоріш за все їх нема вже в живих. Потім мені зателефонував Андрій Гомоляко, розповів, що розмовляв з Льошою по рації, було чути стрілянину та вибухи, і тут Льоша каже: «Мені відірвало ногу», а далі звук вистрілу, ніби його «добили» і все.
Але поки ми не побачили тіло – в нас жевріла надія. А потім був дзвінок із моргу і фото, по якому я впізнала чоловіка.
– А перед тим був сон, – додає пані Любов, – неначе він просить мене завтра нічого батьку не загадувати, бо в нього є з ним спільна справа, не надовго – на п’ять хвилин. А там від моргу до місця роботи Івана (ред. – батька Олексія) п’ять хвилин пішки пройтись. І на наступний день якраз і подзвонили.
– Опізнання було призначене на понеділок. В той же день ми забрали його тіло додому, щоб поховати, щоб його душа нарешті отримала спокій. Хочу подякувати усім, хто допоміг тоді, надав транспорт, допоміг владнати справи з паперами – продовжує ділитись спогадами Оксана.
У морзі я одразу впізнала Льошу, його руки, родимку, – усе моє рідне. А замість коліна була вибита дірка від влучання, лікарі сказали що він відчував такий біль, дійсно наче відірвало ногу. І прострелена голова. Кляті окупанти скоріш за все добили його пораненого.
Я до десятого коліна проклинаю всіх причетних, хто винен в його смерті, всіх їхніх родичів, близьких, їхніх дітей і навіть тих, які ще не народилися, будьте прокляті і горіть у пеклі.
– Олексія поховали 22 лютого, майже через два місяці після загибелі. Та знаєте, навіть зараз коли-не-коли в мене виникає думка: а раптом? Раптом він живий. Буває, думаю, що це просто жахливий сон і я прокинусь поряд з своїм чоловіком, що ніякої війни нема – закінчує розповідь Оксана.
Кажуть, що воїн, який боронив свою державу та землю, коли гине, то одразу потрапляє в рай. Тож відтепер його душа додалась до небесного війська, і він з небес буде дивитись за всіма нами, оберігати та охороняти нас.
Життя його було коротким, але яскравим. Він дуже його любив, мав плани на майбутнє, він міг ще багато зробити добра, між жити і з радістю дивитись, як підростають його діти, будувати дім своєї мрії, міг би багато чого, але брудна ворожа рука забрала його від нас.
Вічна пам’ять і вічна слава Герою.
Спілкувалась Наталія РУЛЬОВА.
