Зайшовши до старої української хати, людина одразу розуміла, де її серце. Не біля печі, не біля столу — а в кутку навпроти входу. Там, на покуті, завжди був образ.
Покуть називали “святим кутом”. Це було найчистіше, найсвітліше й найшанованіше місце в домі. Саме сюди звертали погляд, коли входили до хати, саме тут сходилися щоденне життя і віра. Образ на покуті був не просто прикрасою — він означав, що дім має духовний захист і живе під Божим благословенням.
Українська хата сприймалася як малий світ, а покуть — як його духовний центр, своєрідний домашній вівтар. Недарма його часто орієнтували на схід — бік сонця і світла, “Божу сторону”. Тут молилися вранці й увечері, тут дякували за прожитий день, тут просили сили й захисту.
Образи прикрашали рушниками — не випадково. Рушник був знаком пошани, чистоти й безперервності роду. Він ніби поєднував небесне й земне, віру й повсякденність. Недарма говорили: “Як у хаті рушники на образах — там порядок і мир”.
Покуть був і місцем честі. Тут садовили найповажніших гостей, старших у родині, молодят під час весілля. Тут благословляли дітей у дорогу. Тут мовчали, коли слів було замало. Це місце не терпiло сварок і пустих балачок.
Образ у хаті нагадував: людина не сама. Над родиною є щось вище за щоденну метушню — пам’ять, віра, відповідальність перед предками і тими, хто прийде після.
Тому українці казали:
“Без образа — не хата.”
Бо хата — це не лише стіни й дах.
Це простір, де є душа.
Джерело: Ми українці
