Його історія – не видумка, а наша реальність. І вона вміщує в собі майже неможливе.
12 років війни, сім поранень, 860 гривень на чотирьох дітей.
З початком повномасштабного Олександр боронив Київщину, а згодом найгарячіші точки: Волноваха, Дебальцеве, Маріуполь, Савур-Могила, Торецьк, Авдіївка, Світлодарська дуга.
За 12 років він отримав сім поранень.
А рідні двічі отримували похоронки.
Перша похоронка була, коли він потрапив у полон, і його вважали зниклим безвісти. Матері надіслали закриту труну.
Відбулося поховання. А через 40 днів, на власні сороковини, Олександр прийшов додому на милицях із госпіталю.
Це був шок для всіх, люди втрачали свідомість.
Друга похоронка – як результат трагічної помилки: під час обстрілу його документи опинилися поряд із загиблим побратимом.
Олександра знову визнали загиблим. Він вижив і вибрався з бліндажа, але похоронка вже прийшла.
Олександр згадує свій найважчий бій – на Савур-Могилі.
Тоді з РПГ влучили в його бойову машину.
Водій згорів живцем у нього на очах.
Олександр ліквідував того, хто вистрелив, а потім дізнався: це були рідні брати.
Один воював на нашому боці, другий – на ворожому.
Пізніше, під час штурму, у нього закінчувалися боєприпаси, техніка не могла під’їхати. І він прийняв рішення – викликав вогонь на себе. Разом із побратимами. Після цього майже місяць протрималися в оточенні.
Олександр втратив майже всіх, з ким починав воювати у 2014-му. “Сьогодні з тих хлопців нікого немає серед живих”, – каже Олександр.
Дружина Людмила згадує: спочатку було нестерпно страшно. Йому снилися вороги, яких він ліквідував.
І вона боялася спати поряд з ним, щоб уві сні він не сприйняв її за ворога.
Легше стало, коли вона завагітніла четвертою дитиною – вже під час повномаштабної війни.
А після сьомого важкого поранення Олександр перестав ходити на бойові виходи, і його сон став спокійнішим.
Після Савур-Могили він отримав орден “За мужність” III ступеня. А у 2022 році за оборону Мощуна – орден “За мужність” II ступеня.
Минуло майже чотири роки. Орден до нього так і не доїхав. У бригаді йому сказали: “Займатися цим ніхто не буде, є важливіші справи”.
Потім виявилося, що нагорода “загубилася”. Родина досі домагається, щоб її вручили. Для них це не металевий знак, а повага до людини, яка віддала 12 років, сім разів була поранена й втратила здоров’я.
А тепер про найголовніший біль.
Після важкого поранення Олександр отримав інвалідність. Його вивели поза штат та перестали платити.
У певні періоди родина жила на 860 гривень, які отримувала дружина, і ще приблизно стільки ж – за звання та вислугу.
І це з чотирма дітьми і чоловіком, якому потрібне постійне лікування.
Сьогодні вони працюють у мобільно-вогневих групах, підпорядковуються теробороні. Але без фінансування. Фактично – добровільно.
Останнє поранення було найважче: перебитий нерв у трьох місцях, нога не відчувається до коліна.
Під час першої операції помилково пришили нерв до сухожилля. Тепер потрібна складна операція в Інституті нейрохірургії.
Ще у 2023 році тільки матеріали коштували понад 200 тисяч гривень. У родини таких грошей звичайно що немає.
А нерв продовжує атрофуватися. Якщо не прооперувати – можна втратити ногу.
Окрім того, в хребті залишився осколок, і чоловіка часто скручує від болю.
Лікування – тільки за свій кошт.
Щоб підтримувати нерв, потрібні два дорогі препарати. Один такий курс підтримки коштує 14 000 гривень.
Зато у мерії відповіли: “Вам не положено”.
Це історія людини, яка:
– двічі була похована
– бачила, як горить живцем побратим
– викликала вогонь на себе
– втратила всіх друзів і тепер виживає на 860 гривень, ризикуючи залишитися без ноги.
І при цьому залишається в строю.
Джерело: СічНьюз
