У Ніжині часто говорять, що місту бракує спортивних майданчиків, сучасних просторів для дітей та місць для дозвілля. Але історія одного стадіону у дворі будинку №120 на вулиці Об’їжджій показує іншу проблему – іноді справа не в тому, що нічого немає, а в тому, що ми не бережемо те, що вже маємо.
Свого часу у місті з’явився футбольно-хокейний стадіон «Україна» – подарунок жителям мікрорайону від депутата Ніжинської міської ради Сергія Охонька. Для місцевих дітей це була справжня подія. Сучасна огорожа, безпечний простір для футболу, хокею та активного відпочинку.
Сьогодні майданчик продовжує жити. Тут грають діти, збирається молодь, чути дитячий сміх. Але варто лише поглянути навколо, щоб побачити іншу сторону цієї історії.
Під огорожею валяються пластикові пляшки та упаковки. У високій траві ховається сміття. Поруч лежать сухі гілки, старі віконні рами та інший непотріб. Подекуди видно пошкоджені дерев’яні елементи конструкції. Усе це створює враження занедбаності місця, яке колись стало справжнім подарунком для мікрорайону.
Очевидно, що така картина виникла не за один день. Одна випадково залишена пляшка – це прикрість. Але коли сміття накопичується роками, це вже свідчить про проблему значно глибшу, ніж просто відсутність прибирання.
Звісно, є питання і до комунальних служб. Територія навколо майданчика потребує регулярного догляду, косіння трави та своєчасного вивезення сміття. Саме для цього в місті існують відповідні служби, які мають реагувати на такі ситуації.
Але буде неправильно перекладати всю відповідальність лише на них.
Адже не комунальники приносять під паркан старі рами. Не вони залишають після себе пляшки та упаковки. Не вони створюють стихійні купи сміття поруч із місцем, де щодня граються діти.
Ми часто нарікаємо, що для людей робиться недостатньо. Що місту потрібні нові майданчики, нові сквери, нові громадські простори. Але історія на Об’їжджій змушує поставити й інше запитання: а як ми ставимося до того, що вже маємо?
Бо двір – це не лише територія міської ради. Не лише зона відповідальності депутата чи комунального підприємства. Це простір людей, які тут живуть.
І поки одні шукають можливості будувати, облаштовувати та створювати щось корисне для громади, інші продовжують залишати після себе сміття та байдужість.
Можливо, найбільша проблема цього майданчика навіть не в розкиданих пляшках чи пошкоджених дошках, а в тому , що за роки існування він так і не став спільною цінністю для всіх, хто живе поруч.
А поки відповідальність завжди буде «чиєюсь», а не нашою спільною, будь-який новий майданчик ризикує повторити ту саму долю.
Бо руйнує їх не час. Найчастіше їх руйнує людська байдужість.
Марина Афон
