Сильна жінка. Мабуть, кожен і кожна із нас знає хоча б одну таку. Але чи можемо дати визначення цьому поняттю? Чи існує сталий набір рис, які характеризують цю силу? В чому вона проявляється? В тому, як жінка поєднує вирішення побутових, сімейних, професійних та соціальних питань? В її успішності, незалежності та впевненості в собі? Чи ця сила – у бажанні та вмінні організувати навколо себе й запалювати інших? А може – і не варто узагальнювати і сила кожної – індивідуальна?
Героїні моєї розповіді – кожна зі своєю історією успіху, своїм світосприйняттям.
ПОЧАТИ СПОЧАТКУ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО
Кілька місяців тому свій колишній кабінет директорки Носівської філії Чернігівського обласного центру зайнятості Галина Красносільська змінила на тренажерний зал фітнес-клубу.
Хоча ні, не так. На заняття до цього клубу вона почала ходити ще сім років тому, відразу після його відкриття у нашому місті. Не тому, що відвідування подібних закладів останніми роками стало популярним серед жінок. Для багатьох жінок приводом звернути особливу увагу на власне здоров’я й самопочуття є народження дитини. Бо ж разом з радістю та щастям материнства жіночий організм отримує величезний фізичний та психоемоційний стрес. Власне, приблизно так було і в житті пані Галини. Гарний дім, престижна робота, чудові, хороші взаємини в родині. І водночас якийсь внутрішній дисбаланс, відчуття втоми до стану «вичавленого» лимона, які все частіше відбивалося на фізичному стані. І тоді вона вирішила з цим боротися. Причому не з допомогою медикаментів – взялася за вивчення ресурсів та можливостей людського організму, паралельно «копаючись» і в резервах свого, власного.
Набуті теоретичні знання Галина Краснопільська чергувала з духовними практиками, фізичними навантаженнями, здоровим та збалансованим харчуванням. Поступово зникла фізична втома й болі, покращилося самопочуття. І вона вирішила не зупинятися на досягнутому, а продовжувала розвиватися у цьому напрямку й далі. Зрештою, для неї фітнес більше асоціювався не з фізичними вправами, а був справжньою філософією – з режимом, харчуванням, світосприйняттям. А те, що, вийшовши на заслужений відпочинок, колишня директорка Галина Красносільська стала тренеркою, тільки ще раз говорить про її активність й бажання бути мотиваторкою для багатьох інших жінок.
В бажанні продовжувати свій шлях, Галина Володимирівна продовжує навчатися. Ось і нещодавно побувала на черговому навчальному психологічному тренінгу.
– Дуже шкода, що молоді дівчата займаються фітнесом здебільшого заради красивого тіла, – розмірковує моя співбесідниця. – Мало хто розуміє, що це потрібно, насамперед, для підтримання фізичного здоров’я. Й коли починають боліти ноги через високі підбори чи через незручне взуття з’являються перші прояви артрозу, болить спина або починаються проблеми з внутрішніми органами, відразу ж поспішають до аптек та лікарів. А між тим багатьох цих проблем можна було б уникнутиСпробуйте уявити власну старість – як би ви хотіли виглядати, яке здоров’я мати, на що хотіли б бути здатними. Хочете бути здоровим, радувати своєю присутністю дітей, внуків, правнуків, не витрачати пенсію на пігулки та аптеки, то найвірніший шлях до цього – здоровий спосіб життя. Які ще інші можуть бути мотивації…
За словами Галини Володимирівни, нинішні її підопічні – особливі. Не за віковою ознакою чи ваговою категорією, а швидше за психоемоційним станом. Війна наклала свій відбиток на кожну з них – матір, дружину, подругу, сестру. На її заняттях завдяки фізичним навантаженням вони прагнуть справитися зі стресами, відволіктися від поганих думок.
Одні прийшли сюди самі, ще комусь порадили знайомі, подруги. Є жінка, яку, за словами тренерки, мотивував до занять чоловік, який зараз на передовій. Вона у відмінній фізичній формі, але самостійно їй дуже важко справлятися з постійними тривогами й переживаннями. Тож для своїх відвідувачок Галина Володимирівна не тільки тренерка з фітнесу, а ще й інструкторка з йоги, психологиня, старша подруга, яка завжди підтримає, допоможе, вислухає і дасть своєчасну пораду. І знаєте, у чому зізналася мені Галина Володимирівна на завершення розмови? Що їй надзвичайно подобається те, чим вона зараз займається. Бо тут вона знайшла себе і зрозуміла, наскільки може бути корисною іншим.
-Не бійтеся шукати себе. Не бійтеся ламати власні стереотипи. Робіть те, що вам подобається і будьте в гармонії із собою і світом, – ось такою була її порада на завершення розмови.
Скористайтеся нею і ви, впевнена, не пошкодуєте…
ВЛАСНИЙ ЛЬОХ – ПІД ШКІЛЬНЕ УКРИТТЯ
Бути там, де можна принести найбільше користі… З таким девізом по життю крокує героїня ще однієї моєї історії. Лідію Сірик у Володьководівицькому старостаті Носівської громади знають усі. Не лише тому, що вона багато років була соціальною працівницею і відповідально ставилася до своєї роботи. Власне, вона й зараз не пройде повз когось зі своїх стареньких односельців, вже не за функціональними обов’язками, а просто так, від чистого серця. Розпитає, чи не треба яка допомога – може, продуктів у магазині чи ліків у аптеці купити, комуналку заплатити, чимось фізично підсобити. Їй не важко, вона ж на мопеді, тож може з’їздити й на центральну садибу, чи в Носівці якісь нагальні справи вирішити.
Серед перших була Лідія Сірик на толоці із прибирання вулиць свого села й сільського кладовища, нерідко навіть сама була ініціаторкою, і серед тих, хто збирали допомогу для військових на передовій. На початку повномасштабної війни, коли російські війська через нас просувалися до столиці, і їхнє сільце було відрізане від усіх логістичних шляхів, теж усіма силами старалася, правдами й неправдами пробираючись до Ніжина за хлібом. Не для себе – для тих же одиноких стареньких, яким через таких ось окупантів вже доводилося у своєму житті переживати страшну біду, для сільської малечі, у яких рашисти вже вкрали дитинство. І навіть можливість здобувати освіту. Бо через відсутність укриття, будівництво якого у їхній малокомплектній сільській гімназії навіть не передбачалося, уроки тут проходили онлайн. А яке те навчання, якщо й інтернет в селі за перебоями працює? Бувало, що й у школі на уроках не всі діти матеріал засвоювали, не те, що через екран монітора… Та й сучасні гаджети не в усіх дітей є… Словом, і дітям, і педагогам з цим онлайном сама морока. Отож, коли дізналася, як виходили з ситуації інших навчальних закладах сусідніх сіл, відразу ж запропонувала вирушили туди «на розвідку» зі своїм директорсько-викладацьким шкільним десантом.
Походили, розпитали тамтешніх вчителів, поговорили з персоналом, і вже наступного по приїзду дня, а це було саме перед Різдвом, Лідія Олексіївна попросила чоловіка допомогти перенести всі їхні домашні овочеві запаси та консервацію з погреба до хати. Сама ж заходилася наводити в ньому лад. Побілила, прикрасила стіни патріотичними написами, національним орнаментом з квітами та калиною, навіть поставила рядами лавки для сидіння, позастилала їх ковдрами й покривалами. Навіть килим на підлогу простелила…
Медична валіза, біотуалет, питна вода, чайник і навіть печиво приготувала для своїх малих постояльців. Вся школа, звісно ж, в одному укритті не вміщалася, то спільно з дирекцією вирішили, що в неї розміститься молодша школа, а для старшокласників обладнали інше укриття, переобладнавши ще один погріб по сусідству – у Ніни Яловської. Так, завдяки спільним турботам учні й учениці Сулацької гімназії друге півріччя минулого навчального року провчилися у стінах своєї школи. А в разі повітряної тривоги спускалися в укриття від Лідії Олексіївни.
-На щастя, бойові дії у нас не велися, тому великого бажання пересиджувати повітряну тривогу в погребі у дітей спочатку не було, – згадує Лідія Сірик. – Малі ж іще, багато чого не розуміють, бояться. Доводилося імпровізуватиу процесі. То заохочували дітей спільним чаюванням, то казки й цікаві історії розповідали, загадували загадки, співали пісні. Найчастіше – «Червону калину», бо хто ж її зараз не знає. А ще – жартівливу народну, оту, що про парову машину… Бачили б ви, з яким азартом вони її виконували…
–Звісно, краще, щоб ці тривоги вже закінчилися і діти могли спокійно навчатися,- розповідає Лідія Олексіївна. – Але ж якби все залежало тільки від нас… Тому й цієї осені для своєї городини будемо з чоловіком шукати інше місце. Нехай хоч діти вже вчаться спокійно…
Катерина ГАВРИШ.
На знімках: Галина КРАСНОСІЛЬСЬКА у тренажерному залі; ось таке укриття облаштувала для малих сулачан Лідія СІРИК.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram