— Я навіть не уявляю, наскільки треба бути емоційно холодною людиною, щоб так повести себе, – зі сльозами на очах каже Олександра, – та не тільки я не уявляю. Її рідна дочка теж таккої поведінки матері не зрозуміла і не прийняла.
Йдеться про Валентину Кондратівну, свекруху Олександри. Матері її чоловіка Євгена. Саші зараз 39 років, 12 років тому вона вийшла заміж за Женю. Все як у всіх: робота, квартира, є двоє дітей, їм зараз 11 та 8 років.
– В принципі, як свекруха вона була непогана, – каже Олександра, – точніше, мене влаштовувало те, що її у нашому житті майже немає. Синові дзвонила, мені привіти передавала, онукам робила якісь подарунки. У гості приходила, коли її звали. Не лізла, не нав’язувалася, жила своїм життям.
Валентина Кіндратівна так само ставилася і до заміжньої доньки: покличуть – прийде, запитають – порадить. З онуками особливо не горіла бажанням сидіти ні там, ні тут. Ні в дочки, ні в сина.
– Допомоги іноді просила, – каже Олександра, – у того, хто вільний. У сина чи у зятя. Матеріально вона жила добре. Допомога їй, якщо й була потрібна, то тільки така, у вигляді чоловічої сили: прикрутити, підняти, привезти.
У Валентини Кіндратівни після виходу на пенсію, грошей не стало менше, навпаки, навіть трохи більше.
– У сина, у дочки свої квартири є, – сказала вона після того, як не стало її власної матері і мати її чоловіка, – ці дві квартири здам і житиму.
– І жила, – розводить руками Олександра, – ми не ображалися. ЇЇ гроші, її справи. Вона останні роки доглядала і свою маму, і свекруху. Тож квартири свої заробила.
А нещодавно в родині Олександри сталося величезне горе: не стало її Женьки (він був на захисті нашої країни). Історія звичайна у наші дні. Нажаль…
– Та ти жартуєш чи що? – Запитала Валентина Кіндратівна невістку, яка, ридаючи, зателефонувала їй з цією сумною новиною, – Тільки вранці ж по телефону говорили з ним. Ну і ну. Ось життя. Гаразд, що там потрібне для прощальної церемонії? Які довідки? Із дітьми є кому посидіти? Не тягнути ж їх на цей захід.
– І все! – вигукує Олександра.
Ні сліз, ні переживань, ні жалю! Адже це її син старший! Іншого не буде! Мама моя плакала, сестра його теж була сама не своя, а ця жодного разу не пропустила сльозинку навіть.
– Знаєш, – кажуть Саші інші люди, – бувають же люди, у яких горе не вихлюпується, всередині залишається. Це не означає, що їй не боляче втрати. Вона всередині переживає.
– Переживає, ага, – з болем посміхається Олексадра, – на другий день після поминання подзвонила мені і бадьоро розповіла, що Женьку вона виписала зі своєї квартири вже. Він там був зареєстрований. Навіщо? Адже немає людини, чи мало, що там за нього нарахувати можуть.
– Ну хоч у спадок за сином не вступається і то гаразд, – кажуть Саші, – не вийде так, що вона прийде вашу двокімнатну ділити?
– Та вона їй не потрібна, – тисне Саша плечима, – у неї купа своїх квартир, куди їх потім дівати? Але найцікавіше, що вона взагалі спокійна. Ми на 9 днів із сестрою чоловіка зібралися , згадати його, стіл поминальний зібрати.
– Я не можу, – сказала невістці та дочці Валентина Кіндратівна, – я в будинок відпочинку путівку взяла, мене не буде. Поїду відпочину від усього. До речі, ти на якому сайті валізу замовляла, бо моя стара сумка за габаритами не проходить у ручну. Хоча ні, не замовляй, поїду до торгового центру і сама виберу.
– Ну Ти, мамо, даєш! – задихнулася від несподіванки дочка.
– А що таке? – не зрозуміла Валентина Кіндратівна.
– У тебе сина рідного тиждень тому не стало, – сестра перейшла на крик, – а все, що тебе хвилює, це валіза для польоту на відпочинок? Ми поминки влаштовуємо, а мати небіжчика летить відпочивати? Кому сказати, не повірять! У тебе взагалі є серце?
– А в чому проблема? – Запитала Валентина Кіндратівна, – Так, у мене не стало сина. Шкода звичайно. Такий молодий, жити б та жити. Але ж я жива! Чи мені треба лягти з ним поряд? Що стосується поминок, ви – дві жінки, адже ви все влаштуєте як треба. Можу грошей дати, якщо не вистачає.
– Знати її не хочу, – сказала Олександрі сестра, – їй на всіх … з високої дзвіниці. Відпочивати зібралася! І, напевно, палаючу путівку взяла, значить сиділа і моніторила інтернет. Ось тобі й рідна мама. Ні, повзти у бік цвинтаря вона не повинна. Живим треба думати про живе. Але ж тижня не минуло!
Ось така історія. Валентина Кіндратівна давно відпочила та повернулася. Дзвонила дочці, але та не захотіла з нею розмовляти. На 40 днів за Женькою її не звуть.
Що скажете?
Джерело: Рідне слово
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
