…В халаті чистім, як погожа днина,
струнка, статечна, ніжна, осяйна
зайшла в палату медсестра. Людина!
А разом з нею – радість і весна.
«Медсестра» Нестор Чир
Професія медсестри – багатогранна і досить складна, одна з найгуманніших в світі. Вона поєднує у собі високий професіоналізм, людяність, чуйність, уважність надзвичайну відповідальність. Це надійний помічник лікаря. На сьогодні це не просто – догляд за хворими людьми. Медсестра повинна вміти і виконувати значно більше функцій: швидке реагування, вправні дії, високі моральні якості, ерудиція, профілактика захворювань, забезпечення максимальної незалежності людини відповідно її індивідуальним можливостям, а в умовах війни ще і надання психологічної та соціальної допомоги усім верстам населення.
Медичну сестру можна зустріти не тільки в лікарні чи поліклініці, а й у дошкільних,освітніх, соціальних закладах, тощо.
Працювати медичною сестрою в сільській амбулаторії в рази складніше, бо тебе знає кожен і звертається по різним питанням і медичним послугам. Пацієнти різного віку: від маленьких до людей поважного віку. Треба вчасно і швидко реагувати, адже інколи людське життя залежить тільки від вчасно наданої допомоги. Бо поки приїде швидка з райцентру, то людина може і не дочекатися. Тому, на медичних сільських працівниках лежить висока відповідальність вчасно і якісно надати допомогу.
Все ж таки просто професія чи покликання працювати медичною сестрою? Ми дізнавались у медичної сестри Вертіївської амбулаторії ЗПСМ КП «Лосинівський центр ЗПСМ» Інною Півень, яка працює на цій посаді майже 30 років.
– Спочатку це була лише професія, яка імпонувала мені і подобалась, але не саме медичної сестри, а акушерки, – говорить Інна. – І я вступила після школи у Прилуцьке медичне училище і закінчивши його отримала спеціальність «Акушерка». Але попрацювати за спеціальністю не довелося, адже після практик, ще під час навчання, прийшло розуміння того, що це не моє. І я після училища пішла працювати у школу медсестрою. Але хотілося допомагати людям, працювати з лікарем, адже медицина завжди була для мене цікава. І післяісля декретної відпустки я вже прийшла на роботу у Вертіївську лікарню і вже 27 років працюю тут. Тепер, я розумію це – моє покликання. Я дуже люблю свою роботу, так це не завжди легко. Особливо, коли відчуваєш свою безпорадність, коли не можеш допомогти людині, яка чекає від тебе дива. Але найтяжче з смертельно хворими, до того ж, вони твої знайомі, і від цього важче і боляче врази. Здавалось би медицина постійно йде вперед і розвивається, але на жаль люди хворіють і помирають від однієї з найстрашніших хвороб – онкології. І коли я приїжджаю до таких хворих, то збираю всю силу в собі, щоб підтримати, підбадьорити і навіть посміхнутися хворому, а в голові розуміння того, що наступного разу може і не бути. Для мене це – найважче. Це дуже страшно.
– Інно, скажіть, чи траплялись неординарні якість випадки? Курйозні? Незвичайні?
– Звісно, за стільки років траплялося багато випадків, але є випадки у моїй практиці, які я завжди пам’ятаю, часто згадую, розповідаю.
– Деякий час я виконувала обов’язки акушерки, і на моїй дільниці одна породілля народила вдома дитину, а прийняв пологи її чоловік. Добре, що для неї і для дитини все закінчилось добре, але мені добре тоді влетіло, та і сама переживала, бо могло статись все що завгодно. Тепер кожного разу, як бачу ту дитину, яка народилась тоді вдома, знов і знов переживаю і згадую той випадок.
– Ну, а «родзинкою» у моїй практиці є хлопчик, який зараз вже дорослий, але якого я пам’ятатиму все життя з посмішкою, бо то дійсно «курйозний» випадок. В дитинстві хлопчик дуже хворів і часто застудними захворюваннями і без уколів ніколи не обходилось, приходилось знімати бронхоспазм, а потім лікування теж з уколами -два рази на день, а то і три. Оскільки сім`я мешкала неподалік мого будинку то і ін’єкції робила йому я. Ото ціла історія, можна книгу написати: спочатку просто плакав, потім ховався, обзивався, придумав різні чудернацькі причини, щоб тільки не колола, навіть погрожував і з хати виганяв. А ще той трьохрічний хлопчик мене дуже боявся, боявся більше за все на світі. Потім він ще довго боявся мене і обходив десятою дорогою. Зараз коли зустрічаємось вже двадцятирічний юнак тільки посміхається, але каже, що отой страх уколів досі десь живе.
– Чи були випадки, коли приходилось діяти швидко, бо від твоїх дій залежало життя людини?
– Так, випадки бували різні. Одного разу вночі рятувала людину від епілептичного нападу, треба було швидко надати людині допомогу, бо швидка не встигла б.
– Був випадок, коли від нервового потрясіння у односельчанки впав тиск і вона майже втратила свідомість, пульс був дуже слабким, добре, що встигла набрати мені, і я привела її до тями. Тоді в мене була хвора свекруха і всі ліки завжди були напоготові. Коли з Ніжина приїхала швидка, то вже тиск стабілізувався…
– А чи не замислювались, Ви, стати лікарем?
– Ні, – категорично відповіла Інна. – Ніколи не мріяла, мені завжди подобалась робота медсестри, я люблю свою справу і з радістю завжди виконую. Навіть моя донька перейняла моє захоплення від професії, закінчила Ніжинське медичне училище і вже теж працює за фахом медичною сестри в одному із садочків Ніжина.
Поки ми спілкувались з Інною Півень, нашу розмову постійно перебивали пацієнти, комусь потрібно укол зробити, комусь крапельницю поставити, а кому і кардіограму зробити. Різні пацієнти, різні хвороби і потреби, всім треба приділити час, кожного вислухати і підтримати., адже найбільша радість і гордість, як для лікаря так і для медсестри – кожна вилікувана людина.
Поспілкувались ми і з пацієнтами, які були у коридорі. Всі з теплом і щирою вдячністю говорять про колектив амбулаторії, всі молодці: уважні, відповідальні, професійні. Люди впевнені, що вони прийшовши сюди отримають якісні, кваліфіковані, досконалі медичні послуги .
Спілкувалась Марина Ігнатенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини