Проїжджаючи трасою Чернігів-Ніжин, неможливо не звернути увагу на витончених птахів, майстерно сплетених із гілок берези, що прикрашають одне з подвір’їв села Титівка. Саме тут оселився й втілює в життя свою мрію Віктор Жайворон – майстер з лозоплетіння, який своєю творчістю відроджує давнє українське ремесло.
Про те, як народжується краса з гілок і натхнення, – у розмові з самим майстром.
Господар із посмішкою зустрічає нас на ганку, де стоїть старовинна скриня з невеликим вирізом збоку – там живуть коти, яких постійно хтось викидає на дорозі. Невеличка сільська хатина з незвичайним декором: дерев’яні кручені ручки, оригінальні сплетені з лози люстри, на стінах – висушені лікарські трави. У вітальні – справжній творчий бум: застаємо майстра за виготовленням птахів на замовлення.
– Скільки часу займає виготовлення одного такого птаха і яка його ціна?
– Я раніше їх ніколи не робив, а потім так загорівся, що відразу з’явилася купа ідей – можна робити птахів різних розмірів. Більше часу займає заготівля матеріалу, а сам виріб можна зробити за п’ять годин, якщо постаратися. Ціна такого птаха – 1500 гривень. Замовниками здебільшого є ресторани з українським декором. Такі птахи навіть під відкритим небом можуть красуватися до десяти років. Але це залежить від матеріалу: з берези – менше, а з лози – довго, до 30-40 років.
– Пане Вікторе, розкажіть, як ви прийшли до лозоплетіння і скільки років займаєтеся цим ремеслом?
– Ще з дитинства мріяв, що матиму власний будинок у селі, у всіх традиціях української культури: дах, покритий соломою й очеретом, тин із глечиками, з півнями усе, як колись я бачив у дитинстві, коли бував у бабусі з дідусем на Житомирщині. Мама називала мене фантазером і романтиком, казала, що мої думки не такі, як у звичайних дітей. Але ті мрії не покидали мене. Мене вабило все українське, козацьке, а особливо лозоплетіння – я мріяв навчитися не просто плести кошики, а опанувати різні техніки.
– Як ви прийшли до лозоплетіння і скільки років займаєтесь цим ремеслом?
– Де я тільки не був і чим не займався, але в 45 років переїхав на Київщину й працював у резиденції президента «Залісся» за фахом мисливствознавця. І побачив у Києві лозоплетіння – саме те, про що завжди мріяв. Ресторани, кафе, магазини – усі прикрашені виробами з лози.
Ми придбали будинок, але без огорожі, тож я зробив звичайний тин. Одного разу біля двору зупинилася машина, люди попросили зробити їм такий самий. Я спершу відмовив, але вони наполягли – і за тиждень я виконав перше замовлення, заробивши майже чотири свої зарплати. Наступного дня звільнився й вирішив займатися улюбленою справою. Вивчав техніки, спілкувався з іншими майстрами – і все закрутилося.
– Хто став вашим учителем?
– Я довго шукав майстра, який би мене навчив різних технік і узорів. Після довгих пошуків випадково знайшов справжнього майстра у селі Перемога Баришівського району. Я їхав до Києва й побачив магазин, огороджений красивим, нетиповим тином. Місцеві сказали, що то робота діда Михайла. Я відразу поїхав до нього.
З двору вийшов старенький дідусь із двома палицями. Почувши, чого я приїхав, зрадів – мовляв, нарешті є кому передати своє вміння. Наступного дня я приїхав із матеріалом і саме він навчив мене різних технік плетіння тинів, заплітання фігур тварин, бесідок та іншого. Я – його єдиний учень, який перейняв знання й нині популяризує українське ремесло.
– Які вироби користуються найбільшим попитом? Чи створюєте сучасні дизайнерські речі?
– Завжди популярні птахи, тварини, тини, посуд, гнізда з пташками. Деякі замовники приносять свої ескізи, а я виплітаю за ними. Є і дизайнерські вироби, але здебільшого працюю в традиційному стилі. Наприклад, мав замовлення від київського ресторану на двох коней і вола – це об’ємна, копітка робота, що потребує багато часу та сили. Каркас зробили, а я три дні заплітав. Серйозною роботою є також заплітання будинків, альтанок, дахів – це вимагає і майстерності, і багато матеріалу.
– Де ви берете лозу?
– Коли жив у Броварському районі, мене виручала річка Десна — болота, озера, я знав увесь район. А тепер заготовляю матеріал на болоті поблизу села Дрімайлівка. Там стільки лози, що душа співає!
– Чому обрали саме Чернігівщину для життя і творчості?
– Десять років тому я хотів купити будинок біля Десни, але не склалося. І ось якось, повертаючись із чергового огляду, проїжджаючи село Титівка, побачив двох бабусь, які продавали ягоди. Зупинився поговорити – і виявилося, що обидві продають будинки: одна – у Титівці, друга – в сусідніх Холявках. Так я й став власником двох будинків на Ніжинщині.
Я завжди відчував, що повинен оселитися на Чернігівщині – вірив, що саме тут розвиватиметься новий світ культури, релігії, мистецтва й народознавства. І тепер розумію – я на своєму місці.
– І все ж, що для вас лозоплетіння – хобі чи бізнес?
– Це моє покликання, хобі, що переросло в бізнес. Я обожнюю все народне, старовинне. Я їздив по селах, скуповував речі старовини – вози, ступи, прядки, макітри. Реставрував їх, продавав, здавав в оренду. Вироби з лози роблю не лише на продаж чи замовлення, а й для душі – для власного розвитку й популяризації народного ремесла.
– Про що мрієте зараз?
– Планів дуже багато, ідей – безліч. Хочу придбати ще один будинок із великою територією, щоб створити осередок лозоплетіння – майстерню, де проводитиму майстер-класи, навчатиму молодь не лише лозоплетінню, а й гончарству, можливо, навіть ковальству.
Треба відроджувати українське село, його звичаї, традиції, побут, ремесла – усе наше рідне. Ми повинні це зробити, щоб зберегти й примножити культурну спадщину нашого народу. Лозоплетіння, гончарство, ткацтво, різьблення – усе це старовинні ремесла, жива частина нашої культурної ДНК. У цих видах мистецтва – історія українського села, його філософія, душа.
Віктора можна слухати годинами – настільки захопливо, щиро й з вогником у очах він розповідає про своє ремесло, про кожну гілку лози, з якої народжується краса. Його енергія, любов до справи й віра у відродження українського села передаються кожному, хто з ним спілкується. Його життєва позиція – нагадує про важливість берегти свої корені, підтримувати народних умільців і плекати українську культуру як основу духовного відродження.
Марина Ігнатенко