Одним із цікавих старовинних експонатів етнографічного відділу музею Марії Заньковецької «Зоряна скарбниця» в Заньках – працююча прядка, на якій ще донедавна пряла жителька села Ганна Онуфріївна Новак. Експонат цікавий для відвідувачів, руки так і тягнуться покрутити дерев’яне колесо.
Прядка, домашній станок, призначений для ручного прядіння. Приводилася вона у рух нижнім або ручним приводом. Продуктивність прядки була набагато вища від веретена, тому до другої половини ХІХ ст. вона майже повністю замінила його.
Прядка, як і інші знаряддя праці, була наділена чітким сакральним значенням. Вона і досі відома в народі як символ життя і часу. Вертіння пасма породжує магічну силу, створює коло. Взагалі, колесо прядки – знак доладний, містить у собі чисельний ряд семантичних нашарувань. Найбільш відома його символіка, викликана ідеєю аналогії: колесо-сонце, поєднання уявлень про космічний і земний час, образ коловороту. Прядка була атрибутом міфологічної істоти-жінки. Про прядіння, вміння прясти, говорять народні прислів’я, загадки, наказки: «Яка пряжа, така нитка», «Яка пряжа, таке полотно ляже».
Починали прясти після закінчення польових робіт.
Процес прядіння складався з того, що вичесану за допомогою гребеня «жменьку» «волочили» – розправляли, робили куделю, яку пряли на веретено, доводячи товщину нитки до товщини волосини. Веретено – орудня ручного народного прядіння, яке виготовлялося в основному з дерева з довжеленим загостреним одним кінцем, з потовщеною серединою та закінченням у вигляді головки на іншому кінці. З веретена через порожнисту трубочку з відвернем нитку змотували в клубок.
Веретено уявлялось у народі як символ життя, тимчасовості, Великої Богині (матері), стержня, на якому обертається небо: «…почало крутитися і викрутилася Земля». Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишай, випікали бородавки тощо.
Цей експонат зберігає тепло людських рук і пам’ять про покоління жінок, для яких прядіння було частиною повсякденного життя.
Прядка з’явилася в Європі, а відповідно й в Україні, ще у XV столітті, прийшовши на зміну веретену, і лише в середині XX століття поступово зійшла зі сцени. Для наших предків прядка була не просто знаряддям праці, вона мала сакральне значення. Сьогодні ж ми майже нічого не знаємо про це давнє ремесло, яке колись було основою щоденного життя. Пряли переважно жінки – від раннього дитинства і до глибокої старості. Пряли вдень і вночі, восени, навесні, влітку, а особливо взимку. Пряли, прокинувшись вдосвіта, і пряли, засинаючи з каганцем під прядкою. Скільки на прядеш – стільки й матимеш у хаті: від рушника чи килимка до одягу для всієї родини. Якщо нічого не на прядеш – усі будуть голі й босі. Пряли на придане, щоб не гірше, ніж у людей. Прядка без перебільшення була основою життя. Її колесо невтомно крутилося, і час та життя багатьох поколінь працьовитих українців минали під її тихий, монотонний звук. Походження слова «прясти» – праслов’янське, тож не дивно, що в багатьох слов’янських мовах це ремесло звучить подібно: přasć у верхньолужицькій, prząść – у польській, příst – чеською, priast’ – словацькою, pśěsć – нижньолужицькою, преда́ – болгарською. Цікаво, що «прясти» також споріднене з литовським sprę́sti – «напинати».
Народна мудрість зберегла чимало висловів про прядіння:
Або прясти, або ткати, або пісні співати.
Добра пряха й на скіпці на пряде.
Сім днів пряла, та нічого не дістала.
Яка прядка, така нитка.
Треба прясти, щоб руб’ям не трясти.
Підготувала Марина Ігнатенко
