Мало не кожного дня плаче небо. Стогне закривавлена земля, бо ми ховаємо наших соколів. Війна. Страшна, болюча і несправедлива. Чорну хустину одягла наша ненька-Україна. Невимовна туга й біль стискають серце кожного українця, коли вкотре чуємо сповіщення про втрату. До цього неможливо звикнути. Щоразу свідомість опирається і відмовляється це сприймати. Але… На жаль, Герої вмирають. І в нашому місті крила на піксель одягли вже так багато воїнів..
У кожній громаді, про яку нам доводилося чути, у ці болючі дні, коли прощаються з Героєм, оголошують День жалоби.
Відповідне розпорядження зазвичай видає міський голова.
Того дня на знак скорботи та з метою вшанування пам’яті загиблого військовослужбовця, у громаді приспускають Державний Прапор України з траурною стрічкою на адмінбудівлях, та забороняється проведення розважально-концертних заходів на території громади й звучання розважальної музики у закладах торгівлі та громадського харчування.
А що Ніжин?
У нас жодного дня не було оголошено День жалоби! Ховали і по двоє Героїв на день (як це боляче писати), і ніхто з представників міської ради ніколи не оголошував траурний день.
Чому?!…
З таким питанням ми звернулися до секретаря ради Юрія Хоменка. Зауважимо, що телефонували й міському голові О. Кодолі, але він на наш дзвінок не відповів, мабуть, був зайнятий “важливими” справами.
Юрій Юрійович на таке запитання не очікував. Він навіть перепитав спантеличено: “День жалоби?”.
І, в телефонній розмові (а спілкувалися ми саме так), зауважив, що йому незручно зараз говорити і він обов’язково надасть відповідь, але пізніше.
І надіслав. Ось таку:
Мають надходити пропозиції?.. Та ви що… А місцева влада не бачить, що в місті горе? І хіба це держава вирішує, оголошувати в Ніжині траур, чи ні? Пан секретар не знає, плутається, чи, дійсно, оголосити в Ніжині День жалоби не спадало на думку ні міському голові, ні комусь із його оточення?
А ще цікаво, яким же таким відповідальним співробітникам спрямоване наше запитання? Хто, крім представників міської влади, може тут щось рекомендувати?..
Таке враження, що наші керманичі живуть у якомусь своєму світі, відгороджені від реальності “надважливими” ообистими інтересами, кодовими замками та двоетапними перевірками ніжинців при вході до будівлі міськвиконкому.
А Герої ж гинуть. І вшанувати їх, визнавши траур в громаді, це найменше, що ми можемо зробити для їх світлої пам’яті.
Валентина Пильник
Фото ілюстрове
