Вічний політ льотчика-Героя Олександра Бориса

«Його привезли 21 березня. Вантаж 200.

У двох кульках… Це все, що привезли від дитини…», – мама льотчика, Героя України з Сіверщини.

Пілот-командир гвинтокрила майор 11-ї ОБрАА ЗСУ Олександр Олександрович Борис (уродженець Чернігівщини, Ніжин).

Пішов у вічність 15.03.2022 року в небі над м. Мар’їнка (Донеччина).

Орден Данила Галицького — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (за життя).

Орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Золота Зірка – Герой України (посмертно).

Ніжинська гімназія № 3.

Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

Миротворча місія у Конго.

АТО/ООС.

Пекло перших двох місяців повномасштабної війни.

15 березня вертоліт, яким керував Олександр, знищив 15 одиниць російської техніки та кілька десятків окупантів, після чого його борт збила ворожа ракета.

Тільки згодом тіло льотчика вдалося вивезти з Донеччини і поховати на Батьківщині. Друга роковина…

Залишились невтішними батьки, наречена, сестра.

«У 17 років прийняв присягу служити на вірність Батьківщині. Залишився вірним їй до кінця… Він завжди мріяв літати, йому завжди це дуже подобалось. У 2016 році Саша закінчив університет і, оскільки він проходив практику у Херсоні, йому там дуже подобалося – було багато нальотів, гарне командування – він вибрав собі Херсон і був направлений у Херсон», – Сашкова мама Світлана.

«Він особливо нічого не розповідав. Я розуміла, бо це служба і не можна казати. Були незначні відрядження, коли він міг говорити, де перебуває. Але ж було не один раз, коли він казав: «Я у відрядженні». Я питаю: «Синку, де?» А він: «Ну мамо…» Тільки він скаже «мамо…», я розумію, що не можна говорити і що він там».

“14 березня коротка розмова по відеозв’язку мало чим відрізнялась… «Живий, нормально все. Ти головне не хвилюйся…» … Якихось 5 хвилин, які потім сотні разів прокручувала в голові. Жодних подробиць чи навіть натяків про те, де перебуває і що робить… Та по виснаженому вигляду було зрозуміло, що літають у режимі нон-стоп… А неймовірний біль в очах виказував, що є втрати серед друзів… Не буду приховувати, я день у день жила, як на пороховій бочці. Відповів на повідомлення — можна на якийсь короткий час видихнути…

15-го передзвонив наш товариш, Сашин колега, з яким вони разом літали… «Донеччина, задача повністю виконана…, ракета…». Їх було четверо, наймолодший екіпаж… Далі усе, що пам’ятаю — це швидка в мене дома і страх сказати правду Сашиним батькам…” — Оксана Далекорей, наречена вертолітника Олександра Бориса.

«Так закінчилося життя мого сина… І моє теж… Так само і в його батька… Нам дуже тяжко… Я думаю, що мрії і його, і всіх справжніх українців здійсняться – Україна знову буде єдиною. Ті міста, де Саша навчався, де служив – їх усі зараз обстрілюють росіяни. Скільки горя вони людям принесли… Дуже багато горя… Але ж якби був край на цьому… Нема ж краю… Дуже тяжко… Я буваю в церкві на панахидах, там читають: новопреставлений… новопреставлений… новопреставлений…; за воїна… за воїна… за воїна… Стільки багато… Це жах… І таке коротке в них життя.»