Для всіх батьків біда – невдячні діти,
І їх не змінить вже ніякий суд,
А від повчань почне лише смердіти,
Поки в старих не витрима сосуд.
В невдячних, бачте, й співчуття немає,
Тому доглянуті не будуть ті батьки,
Аж поки смерть хворобу не зламає,
Й фінал, звичайно, буде затяжкий.
І біля трун, хто зна, сльозу чи пустять,
Серця й чужі їм сльози не проб’ють,
А спадщину, багатства де не густо,
Благополучно проїдять, проп’ють.
Й зростуть і в них такі ж, невдячні діти,
І їх не змінить теж ніякий суд.
Може ж, тепер їм треба зрозуміти,
Що їхні вчинки дітям принесуть?
Ганна Верес (Демиденко).
Нарешті закінчилась довга, холодна ніч і почало світати. Сонячні промені заглянули у вікно і взялися танцювати по пустій великій кімнаті. Лише деякі мельком проблискували у маленькій спальній кімнатці, де лежав дід Петро.
Йому 86. Іще зовсім недавно він міг піднятися і ходити, навіть поратися по господарству, але зараз ноги відмовили майже зовсім…
У великій пустій хаті, чути тільки відлуння його стогонів і шарудіння мишей. Помаленьку тримаючись за мотузку, яку спорудили йому небайдужі сусіди, зібравши всі сили він сів на ліжку і чекав поки хтось прийде і відкриє двері – сам вже не міг. Йому не страшно вмирати, страшно жити самому і одинокому, нікому непотрібному. Хоч і був колись сильним і кремезним дядьком, люблячим чоловіком і гарним батьком, дідусем, дбайливим господарем і вправним майстром, та на схилі літ залишився сам. На очі час від часу навертались скупі, непрошені сльози і так щеміло в грудях, що здавалось зараз розірветься і згорить все тіло. Вже хотілось їсти і було прохолодно в хаті, а ковдри взяти не міг. Закрив очі і знов ляг в ліжко. І знов прокручував всі епізоди життя, всі здобутки і знов в стотисячний раз шукав відповідь на одне єдине запитання: Що зробив не так? Де допустив помилку у вихованні дітей..? Чому покинули самого вмирати наодинці з недугою? І знову тільки запитання, відповідей нема…
Все життя працював не покладаючи рук. Ще змалечку батьки привчили до роботи та й виріс нівроку – високий кремезний, сильний і працьовитий. Одружився і заходились з жінкою хазяйнувати: все було і коні і корови, індики, гуси, кури, качки. Обробляли багато городу, сіяли. Коли народились діти – вже розпочали будувати новий, великий будинок і господарські будівлі. Ходили на роботу в колгосп на все вистачало часу і сили. Вивчили дітей, відгуляли весілля і залишились батьки самі. Але працювали, допомагали дітям стати на ноги.
Несподівано прийшла біда у дружини виявили страшну, невиліковну хворобу. Доглядав за нею, лікував, тягнув господарство. Після її смерті залишився сам, але працював не покладаючи рук, тримав у господарстві коня та корову допомагав чим міг дітям.
А потім отримав травму, випадково, невдало зістрибнув з воза. Після довгого лікування все ж став на ноги, але пересовувався на милицях, потроху повертався до життя. Коня і корову змушений був продати. В господарстві залишив кота та собаку. Діти з`являлися до батькової оселі дуже рідко, а потім і зовсім перестали навіть дзвонити. Старенький батько набирав час від часу рідні номери, а у відповідь – тиша. А згодом ті номери взагалі перестали існувати…
Спогади перервав стук у двері, зайшла сусідка, принесла сніданок. Ні, їсти вже йому не хотілось, його гірко душили сльози і біль. Все чекав, що вранці відкриються двері і зайде хтось з дітей чи внуків, що побачить їх перед смертю, бо відчував – скоро помре…
Але один день змінював інший, а нікого так і не було. Лише стара кішка була постійним його гостем, вона залазила через відкриту фіранку на кухні, поралася по хаті, а потім йшла кудись на полювання, але завжди поверталася. Вона вкладалася біля діда Петра і лагідно муркотіла. Отак і проходили дні за днями в смутку і роздумах. Наближалася зима, потрібно опалювати будинок, а маленької пенсії ледве вистачає на ліки та їду…
Як так сталося, що став нікому не потрібен батько? Чому діти забули про те, що треба піклуватись про своїх батьків?
Якщо вже сталася така ситуація то можна звернутись до суду із заявою про стягнення аліментів з дітей на користь батька.
Відповідно до діючого законодавства повнолітні діти повинні виконувати свій обов’язок і піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Обов’язок виплачувати аліменти батькам може бути покладено лише на повнолітніх дітей; потреба матеріальної допомоги полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв’язку із відсутністю пенсій чи їх низького розміру, а також у зв’язку із відсутністю у них інших джерел існування. Відповідно до чинного законодавства непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку (чоловіки – 60 років, жінки – 55 років) та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).
Позов про стягнення аліментів може бути пред’явлений: до одного з дітей; до кількох з дітей; до всіх дітей разом. У випадку пред’явлення позову до одного з дітей, суд за власною ініціативою має право притягнути до участі у справі інших дітей, незалежно від того пред’явлено до них позов чи ні.
Дочка, син крім сплати аліментів зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред’явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
Наче б то все просто, але дід Петро і слухати не хоче про суд, все чекає і чекає, що одумаються діти і прийдуть самі.
Ярина Курганська
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
