Хроніки. Ніжин: перший місяць війни
Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
З неї ви дізнаєтесь про мужніх ніжинців та жителів району, які допомогли вистояти Ніжину та своїми людяними і мужніми діями зробили (і продовжують робити) великий внесок у перемогу.
Сьогоднішня наша розмова – з ніжинцем Сергієм Охонько – радником міського голови, депутатом міської ради, успішним підприємцем.
Журналістам сайту Нежатин Сергій Миколайович розповів, чим займався з однодумцями, коли на підступах до Ніжина стояв ворог, як допомогав місту та які емоції переживав у ті дні…
– 24 лютого о 5 ранку я почув вибухи і усвідомив – війна. Зрозумів, що почалась нова реальність, в якій ми будемо жити. Уже по дорозі на нараду в міськвиконкомі, дорогою бачив великі черги на заправках, біля банкоматів, маркетів… Люди ще не розуміли до кінця, що відбувається, і були дуже налякані: хтось знямав кошти з карток, а хтось панічно скуповував усе, що потрапляло під руку.
На нараді у виконкомі я наголосив на тому, що треба зробити все пожливе, щоб містом не ширився хаос. Я підкреслив, що росіяни можуть направляти до міст ДРГ, в тому числі, і щоб посіяти хаос та паніку, і тоді може початися масовий безлад, масові пограбування, і зупинити все це буде вкрай важдко. зупинити, ніж росіян. До моїх слів прислухалися, і вже о 10 годині я проводив нараду з силовими структурами міста, представниками самооборони (ці хлопці діяли ще з 2014 року з часів Майдану), представників афганськоого руху, спортивних товариств, звернувся до всіх знайомих, щоб створити підрозділи самооборони, які додатково могли б допомогти правохоронним органам навести лад в місті, а головне – не допустити роботи російських ДРГ і допомогти в охороні обєктів критичної інфаструктури. Особливу подяку потрібно висловити тим, хто очолював групи та приймав найбільш активну участь:
Ступак Сергій, Самсонюк Петро, Вовкогон Іван, Смалій Костянтин, Рощин Ігор, Валерій Гордієнко, Удовенко Максим, Бойко Роман, Одосовський Михайло та всім іншим, хто долучився до цієї відповідальної справи.
Так, я розумів уже тоді, що рішення, які приймалися нами в перші дні повномасштабного вторгнення, були нові, ситуація була далеко не шаблонна, не було практик, вказівок, як діяти. Ми аналізували, що відбувається навколо, і так приймалися рішення. Можливо, вони були вірні, а може, й не дуже, але головне – місто вистояло, вбереглося від пограбувань і серйозних ситуацій в його внутрішньому житті.
Тож о 10 ми провели нараду, і уже ввечері 17 екіпажів самооборони разом з представниками поліції виїхали на патрулювання міста та на охорону обєктів критичної інфаструктури. Ми погоджували всі свої дії з представниками поліції, працювали створені телеграм канали, де відбувалося швидке реагування на всю інформацію. Так, зявлялося чимало фейків, люди були і без цього налякані, тож ми намагалися реагувати на все, щоб у Ніжині не виникало критичних ситуацій.
На другий день війни близько 300 наших хлопців отримали зброю і продовжили патрулювання. Підкреслю, що вже все було структуризовано і кожен знав, за які обєкти відповідає.
У другій половині дня, коли рашисти підходили до Ніжина, були вказівки сховатися по будинках, але ніхто цього не зробив. Я гордий з того, що жоден з хлопців не зник, всі стояли на своїх місцях готові до останнього боронити рідне місто, і це на відміну від деяких структурних підрозділів… Дякуючи військовій частині під керуванням Миколи Кушніра, рашистів було зупинено на підступах до Ніжина.
Протягом цих днів ми продовжували вчитися на полігонах, тренуватися, і так перші 5 днів чергування пройшли під контролем правоохоронних органів і місцевої самооборони. У кінці лютого було офіційно створене ДФТГ(добровольче формування ТГ), яке очолив Руслан Костриця, тоді частина наших хлопців з самооборони вступила до ДФТГ, а частина – до ЗСУ.
–Вражень було чимало, розмірковувати було ніколи… Але, можливо, якісь з моментів збереглися в памяті найбільше?
-Так, на мою думку, саме ці 5 днів були найбільш вирішальнимим. Адже, не знаючи алгоритмів та механізмів воєнних дій, ми все ж вибудували успішну самоорганізацію населення для підтримки порядку в місті, і в разі необхідності могли допомогти військовим, якщо б ворог все ж зайшов у місто.
Закарбувалося в памяті, коли наші відважні ніжинці, 25 чоловік по 5, готові були мужньо стояти на виїзді в Крути по вулиці Франка, під будівлями із запалюючою рідиною, і, в разі прорива військ, зустрічати танки, чим могли. Хлопці розуміли, що це фактично означає смерть, але сміливо пішли на ці кроки. Багато було ситуацій, у яких ніжинці проявили себе дуже патріотично, хотів би відмітити людей, які в перші дні вторгнення стійко тримали контроль в місті…………………………………………………
Якщо чесно, напружених ситуацій було багато, але про них я поки що писати не можу, але з часом, думаю, все ж озвучу це в пресі…
–Знаємо, Ви займалися евакуацією людей з Чернігова та області.
-Так. Особливо тяжкими були вивози людей з Чернігова. Памятаю останній, коли практично цілу добу із-за обстрілів мостів ми не могли виїхати, але дякуючи Богу та ЗСУ, ми одними з останніх прорвалися на Ніжин і вивезли людей. Хотілося б подякувати водіям, власникам автобусів, волонтерам, людям, які займалися евакуацією і постійно робили добрі справи, грамотно розробивши логістику…………………………………………………..
Паралельно я розроблював логістику по підвозу фур з гуманітарною допомогою в місто. Домовилися з Ужгородом, Мукачево, іншими містами. Перші гуманітарні вантажі пішли в Ніжин, це була Німеччина, Польща… Непросто було знайти транспорт, щиро дякую командиру військової частини Миколі Кушніру та організації, які всіляко сприяли, ніжинським підприємцям, які надали свої фури… А ще ж перед нами було вкрай непросте завдання – знайти паливо, бо до Львова чи Ужгорода транспрт їхав в обїзд через Умань, таким чином збільшувався час і вартість поїздки тільки по паливу обходилася в 40-50 тисяч гривень… Та віднаходились і кошти, і солярка, щиро дякую за допомогу і міськвиконкому, і міському голові Олександру Михайловичу, і його заступникам…
-Знаємо, що по багатьох проектах Ви були не тільки ініціатором але й безпосередньо їх реалізовували. Ви разом з Іриною Грозенко першими запропонували відновити комбікормовий завод і робити на ньому муку. Багато хто не повірив в цю ідею, чи не так?
– Так, були у декого сумніви, але за тиждень все ж таки до нас прислухалися, і бригада приступила до ремонту обладнання. Тут би хотів виділити Владислава Кормана, який, пам’ятаю як зараз, у розмові сказав: “Я спробую зібрати людей, і ми зробимо максимим із можливого”. Потім підключилися інші… Результат ви знаєте.
– Які ще були подібні цікаві проекти?
– Насправді робота була різноплановою, новою, до кожної ситуації потрібне було нове рішення і застосовувався самими вигаданий новий механізм. Ось, як наприклад, по співпраці з МХП ………….. Через знайомих ми вийшли на адміністрацію компаніі і домовилася за допомогу м’ясом. Але в той час всі боялися везти до нас будь-які товари і не давали автомобілі для перевезення. Тож потрібен був рефрежератор та водій, і головне – розуміння маршруту. Адже тоді кожен день вносив свої корективи, орки проводили наступ або обстріли як з боку Чернігова, так і з боку Нової Басані та Ірпеня.
З авто врештірешт ми вирішили питання, завдячуючи людяності керівництва МХП, яке все ж таки під особисту відповідальність надало рефрежерато,р за що їм безмежна вдячність як і за м’ясну продукцію, яка і зараз стає в нагоді. До речі, більше, ніж 25 тонн ми і на даний час зберігаємо НЗ на всякий випадок.
Велика подяка Андрію Білому та працівникам його підприємства, яке безкоштовно його зберігає. Водія нам послав Бог, по-іншому сказати не можу, бо з першої до крайньої поїздки був Сергій Каширин, який їхав по «шляху життя» (я так його називав, це траса через Остер на Київ). Це була єдина дорога, весь час він був водієм і не відмовлявся жодного разу вийти в рейс як в Черкаську область, так і в інші маршрути.
Наступною проблемою було знайти паливо для рефрежератора, адже не мало не багато, а кожен рейс потребував біля тонни солярки. В цьому питанні заправляли і за власні кошти, і люди допомагали, але основну частину допомогла міська рада та міський голова Олександр Кодола, який у співпраці з колегами та військовими, віднаходив можливість допомагати з паливом.
До речі, не тільки по цьому проекту. Всі фури зі Львіва, (а тільки я знайшов і завіз до Ніжина 8 фур), треба було заправити паливом, не кажучи про те, що ще потрібно було знайти організацію і домовитися про те, щоб вона безкоштовно привезла гуманітарний вантаж зі Львова чи Ужгорода. Але, повертаючись до питання, хочу сказати, що буквально за лічені години все вирішувалося і налаштовувалося, мабуть, допомогав той адреналін, який тоді був, та розуміння відповідальності за весь процес.
Чим ще займався? Уже всього і не згадаєш та й немає часу довго говорити… Ніжин – місто невелике, всі бачили, хто що робить. Від компанії “Таксі Лідер” передав на ЗСУ 3 авто, обладнання, рації…
Завдяки звязкам з Іриною Грозенко декілька фур було направлено в Ніжин з вкрай необхідними обладнаннями та матеріалами. Я самотужки пригнав один з перших модеромобілів, який передав військовим, забрав його в Мукачево.
Війна ще триває. Кожен з нас робить саме те, що має, аби наблизити нашу перемогу. А вона – неминуча!
