42-річного носівчанина Феодосія Супруна поховали 6 листопада 2022 року. Життя обірвалося в самому пеклі, на Донеччині.
«Як почалося вторгнення, чоловік мало не щодня оббивав пороги військкомату, просив, щоб його мобілізували, – згадує дружина Людмила. – Йому відмовляли, бо не служив в армії. А він все ходив і просив, поки не взяли… Я була проти, благала, скільки могла, але ж не послухав… Казав: «Люда, хто, як не ми, комусь же треба йти боронити. Якщо кожен отак сидітиме вдома, то хто наших дітей захистить?».
Спочатку чоловіка відправили на навчання під Житомир. Готували гранатометника. А потім одразу – в саме пекло, на передову, у 25-ту окрему повітряно-десантну штурмову бригаду. Це було 5 липня… І почалися гнітючі довгі дні постійної тривоги.
І хоч переконувала себе, що все буде добре, серце ніколи не могло заспокоїтися. 19 липня, біля Бахмуту Феодосій отримав поранення в обидва передпліччя. Ворог обстріляв наших хлопців касетними мінами. Я раділа, що живий, і дуже хотіла його побачити, поки він проходив реабілітацію, але чоловік не дозволив їхати до нього, сказавши, що їх будуть перекидати далі. Ну що мені залишалося? Тільки молитися… Що я і робила, щиро…
Наша зустріч таки відбулася, у серпні, в розпал літа. Хто ж знав, що вона буде останньою. Тоді, після лікування, чоловіка на кілька днів відпустили додому. Він змінився і в очах, і в думках. Просто цінував і насолоджувався кожною хвилинкою життя, наче напивався їми, як водою в спрагу…
Осінь. Жовтень. Донеччина. 8 днів мій чоловік не виходив на зв’язок. Останні його слова в нашій переписці були: «Зв’язку не буде, але ти не переживай». Я сивіла на очах і не знала, чого чекати. Телефонувала командиру, у відповідь чула «чекайте».
Знаєте, думки про найгірше завжди відкидаєш, але ж вони не йдуть, а ятрять серце. Я вийшла на групу 25-ї бригади у вайбері, списалася з жіночкою, чоловік якої їздив ремонтувати техніку на ті позиції. Слізно просила її хоч щось дізнатися про мого коханого. Відповідь отримала 29 жовтня пізно ввечері, писали, що чоловік живий, все нормально. Ніби трохи відлягло… І знову – пелена невідомості.
Нерви не витримували такого напруження. Телефонувала в частину і на гарячу лінію бригади. Відповідали, що хлопці наші активно йдуть в контрнаступ, не хвилюйтеся, чекайте.
Чорний день 2 листопада. О 18.00 тишу розколов дзвінок від побратимів чоловіка. Слова, як ніж у серце: «Феодосій загинув. Шукайте тіло». Порожнеча… Мій коханий загинув 31 жовтня. Ворожий артобстріл поставив крапку в його житті. Тіло шукали, дзвонила командиру, медикам, тим, хто забирає тіла з поля бою, ніхто нічого не знав.
А ночами, коли мозок не витримував жахливої реальності, до мене в снах приходив чоловік і казав: «Я живий».
Згодом надійшла інформація з військкомату. Мій рідний, моя половинка знайшовся. Поховали ми його 6 листопада, у відкритій труні. І нині він мені сниться. Живий, усміхнений, часто радить, як вчинити в тій чи іншій ситуації. А я… Збираю себе по крупинках, не живу, а існую. Заради наших дітей. Доньці на момент смерті батька було 17, сину – 9. Украли шматок нашого серця. Вирвали по живому».
Біда міцними лещатами схопилася за цю родину, бо слідом за смертю Феодосія прийшла ще одна чорна звістка: 4 грудня, на Донеччині, при виконанні бойового завдання безвісти зник 40-річний Іван Супрун, рідний брат загиблого Героя. По цей день Івана не знайдено…
Підготувала Валентина ПИЛЬНИК
Даний матеріал виготовлено за фінансової підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
