Сенс походу на кладовище, — це, перш за все, молитва.
Нажаль в наші ж дні похід на кладовище — швидше, якийсь привід для «пікніка на узбіччі», а також для зустрічі з далекими родичами, яких бачиш раз на рік. Ну і привід покрасуватися перед односельцями, щоб бути «як усі», або навіть «краще всіх».
«Ну, Царство йому Небесне!»
Часто на поминанні промовляють саме цей тост, випиваючи чарку. На запитання, як випивка допомагає душі померлого наслідувати Царство Небесне, конкретної відповіді ніхто не дає. Говорять про традиції, про те, що «так прийнято», «по-людськи» та іншу нісенітницю, бо насправді поєднати поняття Царства Божого, раю, вічного блаженства з алкоголем просто неможливо.
Цілком ймовірно, що ця язичницька традиція закріпилася за десятки років існування безбожної влади, коли церкви закривалися, руйнувалися, священиків арештовували і розстрілювали, а люди розуміли, що пом’янути покійного якось треба. От і йшли на кладовища, але священика вже не покличеш, та й самі перестали молитися, а щось робити треба. Почали носити їжу, алкоголь на могилу покійного.
Людьми почало керувати типове язичницьке уявлення про те, що небіжчик буде їсти і пити. З іншого боку, безвідмовно «спрацьовує» явно нехристиянське поняття про те, що якщо ми тут п’ємо, їмо і веселимося, значить, і небіжчику «там» добре. Як не подивитися, язичництво, та й годі.
Якщо вже мова йде про трапезу, як древню церковну постанову, то сенс її полягає в милостині. Як сказано в Євангелії: «Коли справляєш обід або вечерю, не клич друзів твоїх, ні братів твоїх, ні родичів твоїх, ні сусідів багатих, щоб і вони тебе колись не запросили і не одержав ти відплати. Але, коли справляєш званий обід, клич убогих, калік, кривих, сліпих, і блаженний будеш, бо вони не мають чим віддати тобі; віддасться ж тобі у воскресіння праведних.» (Лк. 14, 12-14).
Таких людей звали, щоб вони помолилися за спочилих.
На жаль, нині на кладовищах можна побачити непривабливу картину, від якої душі померлих можуть лише невимовно страждати. Не треба, дорогі християни, пити на кладовищах, неприпустимо лити горілку на могильний пагорб — цим ображається пам’ять покійного. Звичай залишати на могилі чарку горілки та шматок хліба «для покійника» — має язичеське походження і не повинен дотримуватися у православних сім’ях. Не варто залишати на могилі їжу, краще віддати її жебракові або голодному. А обід чи вечерю влаштувати вдома, у колі родичів і друзів померлого.
Напевно кожен знає, де неподалік живе людина, для якої буханець білого хліба — вже ласощі, тому що вона не в змозі його собі купити.
Десь живуть вдови, сироти, інваліди …
Піти в цей день до них, принести їм щось поїсти, прибрати у них вдома — ці справи милосердя принесуть і нам самим, і душам наших покійних рідних набагато більше користі.
Найважливіше і найголовніше, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов до Господа, — це молитися за них. Молитва за близьких, молитва на кладовищі біля могили померлого — обов’язок кожного християнина.
Перш ніж відвідати кладовище, слід прийти в храм до початку служби, подати записку з іменами покійних родичів для поминання у вівтарі (найкраще, якщо це буде поминання на проскомидії, коли за покійного виймуть з особливої просфори часточку, а потім в знак обмивання його гріхів опустять в Чашу зі Святими Дарами).
На кладовищі запросіть священника щоб він відслужив літію за померлим (посилена молитва). Помоліться разом з ним за Ваших рідних та близьких.
З кожним днем наближається той час, коли і ми, подібно спраглим у пустелі, будемо чекати, щоб хтось подав за нас милостиню та щиро помолився. Тож, пам’ятаючи про цей час, творімо молитву за померлих – щоб Господь послав людей, які і за наше упокоєння колись Йому молитимуться.
Нехай Всемилостивий Господь упокоїть душі спочилих православних християн та оселить їх в оселях праведних, а нас спасе і помилує!
Отець Володимир
