Розбиті дороги, нерозірвані снаряди на узбіччі, рештки мертвих котів і собак, обірвані лінії електропередач — картинки, наче з фільму жахів, відкриваються нам з-за вікна машини. Ми їдемо нещодавно звільненою Херсонщиною.
За Високопіллям працюють сапери. Вони лишають після себе мітки та таблички «Обережно, міни». Що далі вглиб Херсонської області, то менше таких позначок — сапери туди ще не встигли дійти.
Від початку жовтня ЗСУ звільнили від російської окупації десятки населених пунктів Херсонської області. Більшість із них перебували під окупацією понад пів року. Поки наступ Збройних сил України на півдні просувається далі, місцеві у звільнених селах починають поволі оговтуватися від життя з росіянами.
Олексій Нікулін / hromadske
«Це нелюди якісь були»
Коли заїжджаємо у Біляївку, за хмари ховається сонце і здіймається вітер. На цьому тлі розбиті та спорожнілі хати виглядають ще моторошніше, так само як згорілі машини, обмальовані літерами Z.
На подвір’ї біля одного будинку бачимо стілець із тазиком та розкидані пляшки з водою. Заходимо у двір з надією зустріти когось, але на наше «Добрий день» ніхто не відповідає. Від вітру на розбитих вікнах погойдується тюль. Я подумки кажу собі: «Схоже, тут нема ані душі, ми даремно приїхали». Аж раптом помічаємо, як з іншого боку вулиці полем іде літня жінка.
Її звати Тетяна. Всі сім місяців окупації вона залишалася в селі. російська ракета впала просто в її город. Той обстріл вона згадує з жахом: «Чотири дні вони безперестанку обстрілювали нас, повилітали всі шибки у хатах. Робили це навмисно, аби люди повтікали з села».
Зображення: Олексій Нікулін / hromadske
До хат росіяни заходили з собаками, згадує жінка, забирали в людей телефони та перевіряли документи. На релігійне свято Благовіщення на її вулиці росіяни вбили хлопця: «Йшов вулицею, а росіяни його застрелили». Сама жінка під час одного з обстрілів отримала поранення уламком у груди.
«Це варвари, нелюди якісь були. Напевно, голодранці, які нічого не мали в житті, залітали й усе перевертали у наших будинках», — ледь стримуючи сльози, розповідає Тетяна.
«Перевіряли, як мої нирки»
Ми йдемо вулицею далі. За посіченим, мов решето, червоним парканом бачимо чоловіка. Він прибирає біля свого будинку. Григорій Олександрович щойно повернувся додому: майже всю окупацію прожив у сестри в сусідньому селі. В його хаті в цей час господарювали росіяни. Чоловік запрошує нас на подвір’я, де стоїть темно-зелена автівка з літерами Z.
— Це кацапська, — пояснює нам одразу Григорій Олександрович. — Покинули її мені тут.
— Що тепер будете з нею робити?
— Хай наші військові забирають на запчастини, мені вона не потрібна.
Машина пана Григорія побита та без мотора стоїть у гаражі поруч. Її росіяни теж обмалювали «зетками». Біля гаража — стос матраців: «Ось це їхні обісцяні матраци. Де вони їх понабирали — невідомо», — каже Григорій.
Перед від’їздом до сестри, згадує чоловік, до нього в хату прийшов невідомий. Він попередив: росіяни шукатимуть рідних учасників АТО, тож Григорію Олександровичу краще виїхати, адже його син воював на сході України.
«Знаєте як страшно, коли ребра биті? Не хочу. Мені 70 років, я б не витримав цього», — каже Григорій Олександрович.
До його сусіда, колишнього військового АТО, росіяни приходили з обшуком 7 разів. Потім пів дня протримали Володимира Анатолійовича у місцевій школі. Чоловік каже — він вижив лише завдяки тому, що окупанти помилилися.
«Перевіряли, як мої нирки “почуваються”, стріляли над головою, але я не вмер — живий. Вони вбили мого однофамільця, точно такого самого, як я, у нас лише імена по батькові різні були».
Зображення: Олексій Нікулін / hromadske
«Виливали відро з водою на підлогу і казали: “Пийте”»
У місцевій школі окупанти утримували та катували людей. Їх привозили із сусідніх сіл — Осокорівки, Петрівки, Михайлівки та Любимівки — і могли тримати тижнями, а інколи місяцями. Пан Володимир колись у Біляївці був старостою села, окупанти дізналися про це і схопили його. Три місяці чоловік провів у полоні.
«Вони привели мене до школи й ударили в живіт, я знепритомнів, але чув, як хтось казав: “Дихай, дихай”. А далі я не пам’ятаю. Зв’язали руки, ноги й очі, так що я нічого не бачив. Прокинувся за якийсь час, чую, що біля мене наче чоловік лежить. Я питаю в нього: “Де ми, що зі мною?” Аж раптом з іншого кутка кімнати чоловічий голос говорить: “Не чіпай його, він мертвий”», — розповідає Володимир.
Разом із Володимиром було ще 12 полонених чоловіків. Усіх, каже Володимир, били дерев’яним молотком по ребрах, не давали їсти та пити.
Зображення: Олексій Нікулін / hromadske
«Ми почали пити сечу, бо непритомніли. А потім росіяни приходили й питали: “Хочете пити?” Ми ствердно кивали головами, то вони брали відро з водою, виливали на підлогу і казали: “Пийте”», — згадує чоловік.
На відеокамеру полонених змушували зачитувати підготовлені тексти: їх годують та нормально утримують, а українська влада їх кинула.
Згодом Володимира та ще трьох його односельців вивезли у поле, показали напрям, в якому розташована Біляївка та сказали йти назад пішки. 8 годин чоловіки добиралися назад до рідного села. Та навіть попри ці жахи вони не втрачали віри, що Біляївка буде вільною.
На моє запитання, як у селі зустрічали українських військових, пані Тетяна схлипує і каже — сльозами. Замовкає на хвилину, а потім додає: «Чим могли, помагали їм, варили їсти. У нас люди були працелюбні в селі, тримали господарство, а тепер вертаються — то нічого нема».
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
