Із початком повномасштабних бойових дій в Україні зародився і продовжує набирати масштабів волонтерський рух. Цивільне населення нашої держави всіляко допомагає Збройним Силам України, впроваджуючи в життя відоме гасло «народ та армія – єдині».
Сьогодні наше інтерв’ю з одним із таких патріотів – Іваном Грудою.
– Йване, розкажи, будь ласка, нашим читачам трохи про себе.
– Народивсь я в Білорусії, в Комарині, в 1985 році. Та більша частина мого життя пройшла на Чернігівщині. Це моя друга Батьківщина. Я одружений. Маю двох синів і всім серцем бажаю, щоб вони жили під мирним небом.
– Що змусило тебе стати на шлях волонтерства?
– Сидіти просто так, осторонь, коли в країні відбуваються бойові дії, не дозволяє совість. На даний час я працюю, а не служу в ЗСУ. А якусь то користь треба ж приносити, наближати перемогу. А ще мене спонукав до цього один випадок.
Коли був на півдні, то бачив, як там наші хлопці живуть. У мене є світлина (одна з найкращих), де товариш у полі, сидячи в авто, гріється свічечкою. Бо витрачати бензин – занадто дороге задоволення. Та й не завжди він є. Отам, між Херсоном та Миколаєвом, і зрозумів, без волонтерства – ніяк.
– Як довго займаєшся цією справою?
– З вересня минулого року.
– Ти живеш у Чернігові. А що пов’язує тебе з Ніжинщиною?
– У селі Кобижча, рахуючи від 2005 року, мешкають мої рідні – мама та сестра. Вони й написали в соцмережі, селяни відгукнулися. Хто грошима, хто матеріалом (банками, парафіном), бувало що й готові речі привозили.
– А чи не заважає тобі робота в Collar Company займатися волонтерством?
– Навпаки. Долучається вся фірма. У нас є мережа зоомагазинів, де продається все необхідне для тварин. Так у них створені пункти, де збирають банки та парафін.
– А що є гостра потреба в парафіні?
– Проблема в грошах.
– Яким саме чином збираєш кошти?
– Через картку. Тільки через неї. Користуючись нагодою, хочу повідомити її номер:
4441114456318920. Коли ж, для прикладу, зібрав дитсадок, куди ходить мій молодший, і гроші, й банки, то ж особисто в руки.
– Коли не секрет, які суми надходять від людей?
– Сто, двісті, триста гривень. Буває, що й тисяча. В середньому – це 200. Назбирається так тисяч із п’ять – закуповую парафін і робимо свічки.
– А Чернігівська школа №33 яким чином долучилася?
– Все робиться через знайомих. Як то кажуть, добре працює сарафанне радіо. Сьогодні подзвонили вже з 34 школи, та запропонували банки, з радістю заберу.
– Оті 400 окопних свічок, переданих оперативному командуванню «Північ», всі твої?
– Так. А загалом ми зробили вже дві тисячі цих необхідних для українських воїнів речей. Здавалося, дрібничка. Та у побуті без свічок зараз важкувато. На сьогодні у мене ще заготовлено 300 штук. І буквально завтра відправлю їх в Чернігівський єдиний волонтерський центр. Далі вони поїдуть туди, де вони треба.
– Чи розширюється коло твоїх помічників. Чи може ця цифра стала?
– На сьогодні їх у мене сім чоловік. А викликаю їх в залежності від наявності зібраного матеріалу для свічок.
– А от, окрім жителів села Кобижча, хтось відгукується на твій заклик?
– Поки що ні. Але сподіваюсь після виходу інтерв’ю у мене побільшає коло небайдужих.
– На це сподіваюсь і я.
Спілкувався Олександр Василенко
Фото з архіву Івана Груди
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
