Дім – це, мабуть, найкомфортніше місце для кожної людини. Саме тут ми завжди почуваємося вільно, в його рідних, затишних обіймах ми бережемо на поличках спогади, проживаємо купу щасливих і не дуже моментів. Тільки тут можна заховатися від всього світу та знову віднайти себе, справжнього.
Повідомляє Нежатин.
На жаль, запекла війна, що сьогодні точиться на території нашої держави, багатьох українців позбавила таких місць – російські окупанти хаотично стріляють по будинках, щоразу знищуючи чийсь дім, руйнуючи людські мрії та змінюючи їх долі. Ця війна вже відібрала життя сотень і тисяч мирних жителів, дітей та стариків, мільйони родин змушені покинути свої домівки й шукаючи безпечного прихистку й ось вже стільки часу живучи в напрузі з важким, невигойним душевним та фізичним болем…
До початку російської агресії Ольга Гурова разом з сином та батьками проживала у Слов’янську Донецької області. Тоді їй навіть у страшному сні не могло примаритися, що колись їм доведеться кидати все – дім, улюблену роботу, й разом з найріднішими людьми тікати практично в нікуди…
— Слов’янськ – маленьке курортне місто. У 2014 році ніхто не очікував, що саме з нашого міста почнеться війна, — згадує Ольга про ті перші тривожні події. — Тоді наші військові вибили рашистів. Та через вісім років наші красиве й затишне місто знову опинилося під ще потужнішими ворожими обстрілами. Щоденна стрілянина, ракетні удари, моторошне виття сирен — кожен мій світанок починався із переживань за близьких та їхню безпеку.
– Покинути Донеччину вирішили одразу після завданого росією ракетного удару по залізничному вокзалу Краматорська, який знаходиться на відстані чотирнадцяти кілометрів від нашого міста. Тоді загинуло п’ятдесят людей, більше ста отримали поранення різного ступеню. Одразу постало питання: куди їхати, де шукати допомоги. А вона не забарилась. Дізнавшись про складну ситуацію в нашому регіоні, пожити у себе нас із сином запросили мої свати, носівчани Віталій та Валентина Штиволоки. За це та за гостинність ми їм щиросердно вдячні.
–Дорога до Носівки була дуже важкою, – з тремтінням в голосі продовжує моя співрозмовниця. Видно, що ті важкі спогади не відпускають жінку й сьогодні. – І фізично, і психологічно… Непросто тримати кермо автівки проїжджаючи дорогою, обабіч якої замість звичних нам мирних квітучих пейзажів, добротних сучасних осель самі лише жахливі картини руйнувань, який повсюдно залишив після себе «руський мир»…
Розмовляючи з Ольгою розумію, що після 24 лютого 2022 року її життя розділилося на «до» і «після». Вона з неабиякою ніжністю згадує той час, коли за сімейною традицією частенько збиралися всією родиною за обіднім столом у батьківському домі, раділи шкільним успіхам молодшого сина Павлика, в якого у рідному місті залишилися шкільні друзі та улюблені заняття з плавання й бальної хореографії. У цей дім дорогими гостями зі столиці завжди приїздили старша донечка Даша зі своїм чоловіком Андрієм.
Сумує Ольга і й за спільними сімейними подорожами мальовничими куточками України, які за першої ж нагоди намагалась організувати, аби показати дітям всю красу рідного краю. Про мандрівки чудовими місцями Святогірського історико-архітектурного заповідника, відпочинок на Голубих озерах Лиману, тихе грибне полювання тепер нагадують збережені Ольгою на гаджеті фото. Які вона мені з задоволенням демонструє, переглядаючи їх ніби знову повертаючись в ті, довоєнні, щасливі моменти життя.
Через війну довелося Ользі полишити і свою роботу вчителя-дефектолога у дошкільному навчальному закладі компенсуючого типу “Рушничок”, де більше двадцяти п’яти років займалась вихованням та навчанням особливих діток.
-Професія непроста, — зізнається Ольга, — але дитяча щирість, безпосередність і постійне захоплення у їхніх очах від пізнання чогось нового надихає та мотивує працювати далі, постійно вдосконалюючи свої професійні навички. А найбільша нагорода це бачити результат своєї роботи, коли з’являються хоча б перші позитивні зміни в соціалізації, розвитку мовлення дитини, її когнітивних навичок…
Як би там не було, а її улюблена професія не відпускає Ольгу й у тут, у Носівці. Якось помітивши в знайомого сусідського хлопчика відхилення в розвитку мовлення фахівець одразу ж запропонувала свою допомогу, і вже за кілька занять позитиві зміни у вимові “важких” літер не забарилися.
Видно, що Ольга дуже сумує за своєю домівкою, за своїм звичним ритмом життя, своїми вихованцями. Вона сподівається, що невдовзі повернеться до свого міста, щоб будувати плани на майбутнє, продовжувати втілювати в життя свою мрію, яку вона захотіла залишити в таємниці. На жаль, поки що це неможливо. Її рідний Слов’янськ розташований менше, ніж за півсотні кілометрів від Бахмута, де зараз мужньо тримають оборону наші воїни і який зараз російські військові хочуть взяти за будь-яку ціну, тож цьому прифронтовому місту нині зовсім не солодко. Та жінка переконана, що на вулицях її рідного міста обов’язково буде справжнє свято – свято ПЕРЕМОГИ.
Марина ЗУБ
На знімку: Ольга ГУРОВА з дітьми
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
