Сьогоднішня українська вишивка – результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса довкілля, її мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.
Про багатогранний талант однієї із майстринь Ніжинщини, що б’є ключем працелюбства та любові до традицій ріднокраю, а також є взірцем для наслідування прийдешнім поколінням – наша стаття.
Пише Нежатин.
Для Людмили Лозової життєвою колискою було і є село Хороше Озеро. В ньому вона з’явилася на світ, в ньому мешкає та працює нині. Тут і черпає для себе духовні сили, збагачує творчий багаж. Цій жінці припала до душі вишивка. Чому саме вона? Мабуть зумовлено генетично. Бажання взяти в руки голку пробудили її рідні бабусі-педагоги. Катерина Федорівна навчила вишивати кривеньким хрестиком, Марія Матвіївна – гладдю (вона ще й малювати вміла). Отож можна сміливо стверджувати – у Людмили Петрівни це спадкове.
Перший кривеньких хрестик поклала на полотно років у шість. Вишила соняшник. Рослину, що є одним із символів України. Тоді бабуся купила канву, нитки – трудить дитино!. Ця картина й до цього часу стоїть перед очима жінки. Далі, у школі – салфетки, пояси. У юності забирала багато часу навчання. Не до хобі було тоді, а пішла на роботу у школу, повернулася до нього. Стала навчати і школярів. Скільки ж усього робіт за цей час виконано – перерахувати важко. Вишивала майстриня бісером та гладдю, з кожним кроком піднімаючи планку майстерності. Із часом почали з’являтися замовлення. Одне із останніх «прописалося» в Тернополі. Та все ж для індивідуальної виставки робіт, вважає, ще замало.
Коли ж прийшла окупація, навчання у місцевій школі, де працювала жінка, припинилося. У ці дні мусили сидіти по домівках. Ятрила душу Людмила Лозова ще й невідомість.
Тому, аби себе якось розрадити, дістала бабусине автентичне сіре полотно, мішок бабусиних ниток-муліне та й сіла за вишивку. Вийшло аж 10 кухонних рушничків. Усі різні, і в кожному знаходила себе. Взагалі арсенал нашої землячки чималенький: 2 жіночі сорочки (бісером), третя – нитками, на додачу 3 чоловічі (нитками).
А ще – пояси, сумочки, картини. Знову пробудилося бажання творити. Іншим словом і не назвеш. Тим паче, що її захоплення підтримували домашні. Прийшла така година, знову хотілося вишивати й вишивати. Запланувала декілька нових сорочок. Буквально в день нашої телефонної розмови тримала в руках відріз полотна, розглядала й думала – як же його використати?
Спробувала себе Петрівна і у вишиванні ікони бісером. Знову таки на замовлення з Тернополя. Ходить думка – коли взявся за ікони, складніше знову повертатися до рушників. Лозова це заперечує. Просто, щоб робити вишукані речі, для цього треба мати велике терпіння. А ще – внутрішній настрой.
Тяжче працювати, як повідала майстриня, з нитками.. Особливо, коли малюнок не нанесений на полотно, а вишиваєш без нього. Тут не можна помилятися, та й на очі важко. А найскладніше займатися рахунковим хрестом на полотні. Адже твориш за особистим уявленням малюнка. Ось таким способом Людмила Лозова вишила сорочку синові. Він захотів на ній тризуб – мати скомпонувати і його. Отак і вийшла ексклюзивна річ.
Героїня статті схильна до автентичних вишивок. Зараз входять у моду солов’їні вічка і листва. Цю техніку вона спробувала, але у свої роботи поки що не втілювала, думає застосовувати це надалі. Також не використовує витончену техніку мікровишивки. На її думку це не практично, а ось сумочки, пояси – речі необхідні у житті. Вони знадобляться до будь-якої події.
Перші оцінювачі робіт – сини та колеги по роботі. Одна із них – Алла Григорівна Бодун – і надала мені поштовх для написання статті. Цим матеріалом я й ділюся залюбки з читачами нашого сайту.
Олександр Василенко
Фото із сімейного архіву Людмили Лозової.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram