Аліна Ступак з прикордонної громади Чернігівщини жартує, що про неї можна було б зняти фільм — стільки всього сталося за останні роки й так стрімко змінилося її життя. За освітою медикиня, раніше працювала моделлю. І лише за 10 днів до повномасштабного вторгнення росіян повернулася з Лондона. А своє покликання знайшла у волонтерстві й допомозі дітям. Рік тому Аліна стала прийомною мамою одразу чотирьох синів.
Розкажіть детальніше, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Я закінчила з відзнакою Чернігівський базовий медичний коледж, за освітою фельдшерка. А зараз навчаюся в Академії Державної пенітенціарної служби. Ще під час навчання в коледжі почала займатися модельною діяльністю — потрапила на кастинг. Вирішила просто спробувати себе і пройшла. Потім були покази, зйомки, мене помітили кілька дизайнерів і запропонували співпрацю. Далі я мала контракт з агенцією All Models. Були покази в Чернігові та Києві, різні фотосесії.
Деякий час ви працювали в Лондоні, це також була модельна діяльність?
Ні (сміється — ред.), все було набагато прозаїчніше. Я вийшла заміж, ми з чоловіком купили житло і були потрібні гроші на ремонт. Тож у Велику Британію поїхали на заробітки, це було у серпні 2020-го. Спершу працювали на фермі в місті Мейдстоні. Я збирала полуниці, а чоловік — яблука. Але сезон закінчився, роботи стало мало, тому ми спакували речі й поїхали до Лондона. Нам пощастило за день знайти житло та роботу — працювали в готелі.
Там я і не думала про війну, хоча вже взимку 2022-го британські телеканали говорили про це частіше за українські, про загрозу йшлося чи не в усіх новинах. Якось гість готелю навіть запитав мене: «Ви звідки?». Відповідаю: «З України!». І тоді він сказав мені: «Путін йде». Я подивилася, посміялася та й все на тому.
А коли та чому ви повернулися додому?
Ми приїхали за 10 днів до повномасштабного вторгнення, хоча наші візи ще були дійсні. Чомусь дуже засумували за домом, були тривожні передчуття, але думки про війну я відганяла: «Яке може бути повномасштабне вторгнення в Європі у 21-му столітті?».
Після повернення зустрілися з друзями. Вони боялися, що щось почнеться, але я всіх заспокоювала.
Аж поки не прокинулася 24 лютого від телефонного дзвінка, що все ж почалося. І рідні під обстрілом у Броварах. Ми швидко зібрали речі, але не для того, щоб їхати, а щоб перечекати у погребі.
Я поїхала в магазин, але о 10-й ранку там вже були порожні полиці. Я таке лише у кіно бачила, у стрічках про апокаліпсис. Ми залишились у своєму селі, неподалік від російського і білоруського кордонів.
Окупанти зайшли до нас дуже швидко. Але, на щастя, пройшли через наше село не зупиняючись.
Волонтерити почали після повномасштабного вторгнення?
Це було на початку квітня, щойно Чернігівщина вийшла з окупації. Спершу я збирала кошти на ліки, їх купували в Києві та передавали в наші аптеки, де люди могли взяти препарати безоплатно.
Потім я почала допомагати військовослужбовцям. Мій чоловік разом із іншими жителями громади записався до місцевої тероборони, але вже за тиждень вони були на сході. Їм потрібно було все — від спорядження до гаджетів. Спершу ми купували елементарне: взуття, спальники, термобілизну.
Торік я офіційно зареєструвалася як волонтерка і продовжую збирати кошти, закуповувати та доправляти допомогу. Зараз потреби фронту змінилися. Здебільшого захисникам потрібна техніка: квадрокоптери, тепловізори, машини тощо.
А як ви з чоловіком наважилися стати прийомними батьками? Що вас підштовхнуло до такого відповідального рішення?
Передусім це було бажання допомагати дітям. Люди поважного віку та діти — найвразливіші під час війни. Але ж малі повинні мати дитинство. Я думала, що з початком війни несвідомих батьків буде менше, але цього не сталося. Ми хотіли дати сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, сімейне тепло та краще життя.
До того ж мене надихнув позитивний приклад моєї мами. У неї дитячий будинок сімейного типу, я звикла, що вдома багато дітей. Нині у неї десятеро, а вийшли з родини уже шістнадцять дітей. Коли у 2017-му не стало тата, мама не покинула цю справу. Мені довелося швидко подорослішати, бо хтось мав допомагати. Тож дітей ми виховували разом. Якось маму навіть відправили у відпустку, а з дітьми була я.
Ви теж хотіли багато дітей? Як познайомилися зі своїми хлопцями?
Ні, брати одразу чотирьох ми не планували, але у життя на нас були свої плани. Спершу ми звернулися до служби у справах дітей, зібрали документи, потім їздили на спеціальне навчання для тих, хто хоче взяти дитину в сім’ю. І лише потім познайомилися з нашими дітьми. На той час вони були в соціально-реабілітаційному центрі, їх відібрали у біологічної матері.
Такого, як у фільмах, що діти одразу побігли до нас, обійняли і полюбили, не було. Хлопчики були закриті та насторожені. Але повернувшись додому ми вже не змогли забути про них. У березні нашій прийомній сім’ї виповниться рік.
Розкажіть більше про своїх прийомних синів. Які вони?
Найстаршому, Артему, десять років. Він дуже енергійний, у всьому! А ще має дивовижну пам’ять. Я вперше бачу дитину, яка може за п’ять хвилин вивчити вірш на сторінку.
Андрійкові дев’ять. Дуже розумний хлопчик, із задоволенням вчиться та любить малювати. Буквально вчора показував тигра і я була вражена, бо сама б таке не намалювала. Він спокійний та врівноважений.
А от семирічний Руслан — бешкетник, активно досліджує світ. Якось вибив вікно сусіду каменем. Я питаю: «Для чого це ти робив?», а він відповідає: «Я хотів подивитися, чи перелетить камінь через дах». З навчанням в нього тяжче за всіх. Тому ми займаємося з психологом та робимо вдома логопедичні вправи, бо фахівця поряд немає.
Наймолодшому, Ярославчику, чотири. Наше маленьке сонечко, яке завжди сяє. Цей хлопчик не пройде повз жодну людину, не посміхнувшись і не обійнявши. Рік тому він майже не говорив, я дуже переймалась. Але зараз говорить цілими реченнями, співає пісень, вчить вірші. Дуже помітний прогрес.
Такій великій сім’ї потрібна підтримка. Хто допомагає вам?
Передусім мій чоловік, який також намагається проводити якомога більше часу з дітьми. Дуже приємно, коли дбає держава, як і недержавні організації. Наприклад, нам та ДБСТ моєї мами допомагала міжнародна благодійна організація Партнерство «Кожній дитині». Надали побутову техніку, а також іграшки, одяг та взуття для дітей.
Аліно, що б ви порадили тим людям, які хочуть стати усиновлювачами, опікунами, прийомними батьками?
Найперше я рекомендую робити свідомий вибір. Не просто хотіти, а зважити всі за і проти, зібрати максимум інформації. А не просто взяти дитину і потім думати: «навіщо я це зробила?». Зараз всі ми йдемо нелегкою дорогою, а якщо в тебе сім’я і діти, то ти несеш за них відповідальність. Боятися не потрібно. Там, де страшно — там ваше зростання.
До кожної дитини можна знайти свій підхід. Кожен хлопчик чи дівчинка — це насамперед маленька людина, яка любить ласку, якій потрібні обійми, спокійний та безпечний дорослий поруч. І у ваших силах, щоб цей діалог з дитиною склався і ви стали для неї авторитетом.
І наостанок: про що ви мрієте найбільше?
Як і всі українці — про спокійне життя в мирній Україні. Це моя найбільша мрія, починаючи з 2022-го року.
Ми бачимо своє майбутнє тільки тут, ми тут живемо, тут зростають наші діти. І чим більше ми будемо допомагати ЗСУ, тим скоріше настане перемога. Ці хлопці й дівчата жили своє життя, як й інші звичайні люди, а тепер захищають наш дім зі зброєю. Їм також страшно. Їм там страшніше, ніж нам тут. І їм треба допомагати здобувати нам мирне майбутнє.
Матеріал створений за підтримки міжнародної благодійної організації Партнерство «Кожній дитині»
Джерело: Сіль Медіа