Хроніки. Ніжин: перший місяць війни
Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, вже третя розмова – з Андрієм Гомоляко, депутатом Ніжинської міської ради, заступником начальника КП “ВУКГ”, людиною щирою та відомою своєю готовністю завжди прийти на допомогу.
Ранок 24 лютого розбудив мене гучним вибухом. Я перервав сон своєї дружини словами: “Почалася війна!”, відкрив вікно, і переконався, що мої передчуття, на жаль, підтвердилися.
Часу на вагання не було, потрібно було діяти. Ми з дружиною вирушили до військомату отримувати зброю: моя дружина Дар’я – медпрацівник, і мене записали старшим медиком. Вирішили, що на власній “Ауді” ми разом будемо надавати медичну допомогу.
Насамперед ми вирушили перевірити укриття в ЗОШ міста. Як виявилося, в жодному укритті немає комплекту медикаментів, не організовано надання першої допомоги, а про те, щоб працювали психологи не було й мови. Людям часто ставало фізично зле від побаченого та почутого, але на той час через розбиті пульти в Чернігові додзвонитися на “103” вже було нереально, а мобільних телефонів швидкої на той час ніхто з пересічних громадян не знав.
Тож ми організували групу волонтерів. серед яких були медики і водії, які на волонтерських засадах, на власних авто могли оперативно вирішувати медичні питання. Створили групу в вайбері і, через обмін інформацією, мчали туди, де була потрібна допомога.
25 лютого на вулиці Прилуцькій відбувся перший бій…
Знаючи, до чого йдеться, ми вирушили туди, дружина зайняла місце в окопі. Я зайняв потрібну позицію зі зброєю, почали прибувати захисники від міськвійкомату. Зізнаюся: в діях панувала певна неорганізованість, як з‘ясувалося з часом, кожен робив, що вважав за потрібне. Я, опираючись на свй досвід, скерував, як потрібно зайняти правильні позиції. І почався бій, вибухи, розриви авто, зарево… На проїжджій частині, в 20 метрах від мене розірвалася ракета. Кілька авто з’їхали в кювет і почали палати. Загорівся ЗІЛ, полум‘я перекинулося на узбіччя заводу, на туї. Горіло до паркану й гаражів заводу, багато хлопців постраждало…
Після цього ми, рухаючись вулицею Шевченка, наздогнали прострілені авто, які доїхали до “Велмарту” і заглохли на проїжджій частині. У машинах, як виявилося, були поранені з Золотоноші. Перше – це недовіра до нас, але я зумів переконати, що ми – не вороги. Двох поранених ми розмістили в нашому авто, поранення були серйозні, кров заливала салон. Моя дружина, аби спинити кровотечу, швидко приступила до накладання турнікетів, а коли вони закінчилися, перейшла до жгутів, бо поранень було багато, а я максимально гнав авто, і вже по дорозі телефонував завідувачу неврологічного відділення Андрію Куціянову та гендиректору міськлікарні Олександру Костирку, бо діяти потрібно було негайно. Дякую нашим лікарям: коли ми прибули, нас вже чекали.
І почалося… Тільки встигали передавати поранених і їхати по інших. На жаль, постраждало чимало людей…
Знову черговий приліт граду на Прилуцьку, і знову поранені… Вкотре везли до лікарні людей, серед них – захисники ЗСУ та староста Талалаївської сільської ради Наталія Григорівна Кот.
Щохвилини ставало все більше справ.
Зростали потреби по блокпостах. Евакуйованим мешканцям потрібна була лікарська допомога: заспокійливі, жарознижуючі, апарати для вимірювання тиску. За допомогою звернулися до Валерія Козирєва, відомого в нашому місті мережею аптек. Валерій завів до аптеки, потрібні препарати у нього були, але він виставив нам за них чималу суму. Ми пояснили, що не маємо коштів купувати, це потрібно не нам особисто, а по укриттям, але позиція пана Козирєва не змінилася. Звісно, ми відмовилися від його такої допомоги, і таки знайшли людину, яка допомогла вирішити це питання – директор фірми “Лакс” Валентин Дмитрович Андрієць не відмовив, зібрав пакети з комплектом ліків на їхній фаховий розсуд, за що ми йому безмежно вдячні.
Війна-війною, а місто має бути чистим…
Я дотримувався цього принципу. Кожен ранок о 6 годині ми запускали роботу двірників. Так, усі люди, і наші працівники не виняток, були налякані та розгублені, відсоток напруги підвищувався щохвилини, потрібно було якось її знімати. Я виходив на роботу і намагався триматися бадьоро і впевнено. Наші працівники дивилися на мене і трохи заспокоювалися, бо довіряли.
Важливо було підтримувати стабільність. Знаєте, є такі люди, яким потрібно, прокинувшись вранці, подивитися у вікно, щоб побачити двірника на звичному місці: люди працюють, значить все нормально, тримаємося. І порушити це ми просто не мали права.
Почалися проблеми з продуктами харчування та їх доставкою…
До мене на звязок дедалі частіше почали виходити старости ближніх сіл Ніжинщини, які просили допомогти з продуктами харчування. В магазини вже нічого не завозили, а селяни не могли доїхати та відновити запаси продуктів. Я не мав жодного морального права збирати продукти в Ніжині й вивозити їх за межі міста, а чим міг – допомогав особисто. Усю інформацію я передавав відповідальним особам, які є запаси по місту, та перенаправляв на тих, хто отримує гумунітарну допомогу і володіє інформацією, скільки є запасів для мешканців Ніжина.
У моєї родини в погребі були запаси продуктів, якими я міг поділитися з тими, хто цього потребував, зокрема, з моїми підопічними, щоб люди протрималися. Дякую за допомогу матушці Дарії, дружині настоятеля Покровського храму, які ніколи не були осторонь людських проблем.
Ми почали допомогати медикаментами. Акцент робили на своєму мікрорайоні. Залишили у кожному укритті номери своїх телефонів.
Двічі на добу, щоранку в 6: 40 і щовечора перед комендантською годиною ми обов’язково перевіряли укриття та надавали медичну допомогу всім, хто її потребував,об’їжджали укриття та роздавали ліки, які віднайшли за добу, тим хто їх потребував. Мешканці зносили ковдри та теплі речі для наших солдат, ми завантажували все це в авто і розвозили по блокпостам.
Вчитель моїх дітей, Гінда Майя Анатоліївна, (яка, до речі, свого часу навчала і мене), зі своєю родиною перейшли до нас в будинок, бо в них не було укриття, а ще ми забрали двох дітей напівсиріт. У нас були продукти в погребі, тож трималися всі разом.
Також допомогав повертатися до міста ніжинцям, які виїхали до сіл і втомились там перебувати. Насправді це дуже об’ємна робота, важливо було точно знати чисельність громадян, навіть які речі вони будуть нести в руках, щоб ми орієнтувалися, що це свої…
А ще ж потрібно було забирали хворих військових з блокпостів… Ми робили це, паралельно з щоденним чергуванням на блокпостах.
Люди щодоби телефонували 24/7.
У одній із шкіл Ніжина облаштувалися люди, які зупинилися в нашому місті із-за рухів російських колон, і не могли доїхати до Сум, Кролевця, Конотопа, Бахмача… Їх було близько 200 чоловік… Небайдужі ніжинці почали готувати їм їжу і передавати, щоб люди не відчували себе одинокими наодинці зі своєю бідою. З часом це перейшло, на жаль, в колективну п’янку: ці громадяни у відповідь на таке турботливе ставлення до них, банально напивалися… Одного разу я завітав до них, передаючи медичні препарати, і звернувся зі словами: “Чи не соромно вам? Зараз захисники все роблять, щоб ворог не захопив нашу землю, а ви…”. Дехто мене почув, інші ж йшли на конфлікт, а ще декого я направив допомогати облаштовувати блок-пости, щоб тримати оборону.
Як не прикро, але я усвідомлював, що такі люди – це даремний баланс, який просто виснажує місто. І ми розпочали їх евакуацію: як тільки приїжджали автобуси з Сумського напрямку, ми вивозили їх з Ніжина.
Був інший випадок… Довелося їхати за викликом під час комендантської години, жінці похилого віку стало зле. Щоб зайти до неї в житло, довелося вибити двері, так як одинока пенсіонерка впала у своїй квартирі та, як потім з’ясувалося, зламала бедрову кісту і розбила голову. Тож ми прибули перші, ніж “швидка”, і на ковдрах несли постраждалу до машини.
У Ніжині вже був перебій з харчами, люди панічно скуповували все.
Чим ще займався? Організовував пошив балаклав і розгрузок. Не стало ліків для онкохворих або тих, хто прооперував щитовидну залозу, а організм потребував їх щоденного прийому, то відшуковував по різних містах, і пластин 10 віднайшов з різних джерел.
На “швидкій” було посилене чергування і критично не вистачало працівників. Ми з дружиною заступали на чергування. За збігом обставин до нас долучився ще один медик з таким же прізвищем як у нас – Гомоляко Олександр. Так і працювали втрьох: я – водій, дружина Дар’я і Олександр – фельдшери.
…Коли ми вивозили транзит у напрямку Конотопа, то просили людей лише про одне: якщо бачите ворожі колони, що наступають, виходьте з нами на зв’язок, повідомляйте про їх чисельність і маршрут, щоб ми оперативно їх зупинили. Знаєте, телефони були гарячі від дзвінків…
Під час однієї з оперативних нарад при міському голові, у березні, постало питання у пошуку людини, яка візьме на себе організацію поховання загиблих захисників. Не вагаючись, я запропонував свою кандидатуру. На жаль, загиблих ставало все більше… Потрібно було гідно підготувати героїв до вічного спокою… Було морозно, потрібно було узгодити місце поховання з родичами загиблих, окремо виділених людей для цього не було, і я прийняв цей тягар на себе…
З 15 березня і по сьогодні я несу службу в одній із військових частин Ніжина.
Якщо запитати мене особисто, як я пережив ці найскладніші для Ніжина півтора місяці (лютий-березень), то відповім так: один із показників – стрімка втрата значної кількість ваги за цей період, не перебувавши на дієті, а від активних дій. Просто подумати про себе не було часу, особисті потреби ставали другорядними…
Повірте, я ніколи не думав, що стільки людей знають мій номер телефону. І якщо люди виходять на зв’язок, довіряють і потребують допомоги, то, як людина відповідальна, я докладу максимум зусиль, щоб допомогти зробити все, що в межах моєї компетенції.
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
