Кліщіївка… Нинішнім літом це невелике село на півдні Бахмутської громади знову чи не в центрі військових дій. Наразі наші воїни практично відбили її, тим самим вже ускладнивши російським загарбникам сполучення з окупованою Горлівкою, далі – загроза оперативного оточення нашими рашистів і звільнення Бахмута.
А тоді, наприкінці листопада минулого року ситуація була кардинально протилежною. Розуміючи тактичне значення Кліщіївки для захоплення українського Бахмута, ворог несамовито рвався туди, задіюючи найкращі сили й бойові одиниці, заручившись підтримкою недолюдей недовоїнів-вагнерівців. З ними тоді на смертельний герць стали наші мужні хлопці. У складі воїнів 21 Окремого батальйону спецпризначення Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького цю важливу лінію оборони захищав і Андрій Сідоров.
Перед тим батальйон вже пройшов військове злагодження та навчання в Європі, і вже по приїзду його сильні й витривалі воїни отримали бойове хрещення на одному з північних напрямків. Після відступу рашистів їхній батальйон перекинули на іншу «гарячу» лінію зіткнення – під Бахмут і Кліщіївку, всю територію навколо якої ворог буквально поливав вогнем мінометів, застосовував важку артилерію та іншу зброю… Першого грудня під час одного з таких мінометних обстрілів 23-річний мешканець Дослідної, солдат військової частини А4219 , старший стрілець з позивним «Апостол» отримав множинні осколкові поранення, які виявилися несумісні з його молодим життям.
Буквально за кілька днів до того смертоносного обстрілу, востаннє зайшовши на свою сторінку в соціальній мережі, Андрій написав:
«Без світла не страшно. Страшно без сина, без тата, без брата, без душевних розмов, без вечері разом, без спільного Різдва й без родинного стола. Без тих, кого забрала війна… Страшно, коли тримаєш в руках долоню, а вона вже льодяна. Зиму без світла можна пережити, а втрату? Мабуть, ні. Бо їх же більше не вернути, не обняти, не пригорнути, не притулитися, не поцілувати. І не заговорити. Бо вуста – німі. Зима без світла – не важко, бо є свічка, і камін, і в небі ліхтар. Важко день і ніч в боротьбі: пораненого друга прикривати собою, побратима нести у труні. Важко писати: хоч я не поруч, але я завжди з тобою…»
Безмежно щирі й мудрі слова від хлопця, ще майже дитини, якому війною судилося не тільки швидко подорослішати, а й назавжди залишитися юним… Якому треба б жити, розбудовувати свою вільну країну, подорожувати, радіти життю, будувати стосунки й народжувати власних дітей. Або й просто піднятися на вершину Говерли…
Ця мрія з’явилася в Андрія вже під час війни.
–Якщо зі мною щось трапиться, візьми ось це і пообіцяй, що розгорнеш на вершині Говерли, – сказав якось, простягуючи невеликий згорток Сашку, своєму найближчому другу і побратиму. – То прапор. Я його підписав, тож вважай, що я з тобою теж на гору підніматимуся…
Сашко ще не встиг виконати прохання друга. Ще воює. Пліч о пліч з тими побратимами, що тоді вціліли після Кліщіївки, і з новими побратимами, які у солдатському строю замінили полеглих й зараз продовжують «насипати» їм за загиблих і за втрачений спокій, за материнський біль і за плач дітей, у яких вони забрали дитинство й життя, всі мрії й надії на світле, щасливе майбутнє…
З цим прапором минулого тижня Сашко та ще дев’ять їхніх побратимів відвідали батьків свого «Апостола» – Валентину Миколаївну та Олександра Васильовича. Наразі саме стільки залишилося їх з колишнього Андрієвого взводу. Чверть взводу.. І зібрав їх командир, старшина, їхній «STAR». Він – після двох інсультів та важкого поранення в ногу, з паличкою, хлопці – після контузій, після реабілітації, дехто ще доліковується у госпіталі. З зраненими тілами й пошматованими душами вони з’їхалися з різних районів і областей. Відгукнулися на клич свого бойового командира. Бо мають честь.
А ще тоді, під час важких боїв пообіцяли взяти на себе дуже важливу й відповідальну місію. Щоб не тільки воювати. Відвідати родини своїх загиблих хлопців і подякувати їм за Героїв. Розказати про те, якими воїнами вони були, як захищали свою землю і своїх побратимів, не шкодуючи власного життя. Побувати на кладовищах і прихилити коліна перед їхнім подвигом. І з особливою для себе честю стати біля солдатської могили у невимовно тяжкий та скорботний військовий стрій. А ще – за представленням командира своєї військової частини вручити матерям, дружинам та дітям високі відзнаки своїх полеглих синів, чоловіків та батьків – «За мужність і відвагу».
Валентина Сідорова тепер знає, як воював і як загинув її дорогий син. І від того її материнський біль від того не став меншим. Але вона знає, що вона стала матір’ю ще й для цих десятьох воїнів. І вона, як і раніше, продовжує молитися. Щоб ці хлопці, і ще багато багато інших, які сьогодні воюють на землі і в небі, тільки живими й неушкодженими повернулися до своїх домівок. І щоб Сашко обов’язково піднявся на Говерлу. З прапором її Андрія. Апостола…
Катерина ГАВРИШ
