Кароокий і завжди усміхнений красень Дмитро Харченко. Від нього йшла шалена енергетика. Поруч з цим юнаком-запальничкою хотілося проживати життя наповну, упиваючись і насолоджуючись ним. Діма так поспішав встигнути все, знайти своє призначення на цій землі, а пішов на небо у 22, Героєм.
Мамин непосида
Дмитро народився і виріс у селі Марківці, віднедавна Ніжинського району (Бобровицька громада). Ріс веселим і допитливим хлопчаком, непосидючим “маминим хвостиком”, бо мама Надія, рано овдовівши, підіймала двох синів сама, і молодшого з дворічного віку всюди брала з собою.
Жвавий і завжди активний школяр, до того ж, гострий на язичок. Часом від його пригод губилася вчителька, яка вже часом і не знала, чого від цього хлопчини чекати.
Втім, мегапозитивний Дмитро вмів примудритися з кожним знайти спільну мову, і так це легко і невимушено в нього виходило. Завжди купа друзів, знайомих, а підріс, то і дівчат.
У 2015 році Діма, закінчивши 9 класів, вступив до Бобровицького коледжу, вивчився на менеджера. “Навчався не дуже охоче, хоча був дуже розумний і мав хорошу пам’ять, – пригадує мама Героя, Надія. – З 2019 року працював у службі руху КП “Київський метрополітен”. Моя сестра, яка там багато років, була певна, що він не складе іспити, бо вони важкі, але він так твердо сказав: “Я складу”. І склав.
У сина була відзнака “Почесний працівник метрополітену”,” за врятоване людське життя: одного разу він витягнув з рельсів чоловіка, який вирішив піти з цього світу.
А у 2021 році потрапив на службу в один із підрозділів держприкордонслужби. Син стільки цілей перед собою ставив, прагнув реалізувати їх в життя, довести щось собі й людям… хотів далі служити у прикордонній службі, на заставі… вчитися на офіцерське звання… Але… Як же боляче тепер думати про це. Війна перекреслила все”.
Діма навчався в Черкасах (військова частина “Оршанець”), а у квітні 2022 року, вже після вторгнення, підписав контракт і ніс службу в 27 прикордонному загоні “Карпатська Січ”. Далі вони поїхали на навчання у Льовів, потім – у Житомир: Діма вчився на гранатометника…
“Син не радився зі мною щодо контракту, – згадує мати. – Подзвонив і поставив перед фактом, що підписав, а я сказала, що проти. У відповідь почула: “Я вже давно все вирішив, і крапка”.
Останні 7 днів разом
“У зв’язку з моїм станом здоров’я, в серпні 2022 року Дімі дали відпустку на цілих сім днів. Він їхав додому з Житомира, з навчань. Я дуже його чекала, і водночас якось тривожно було на душі. Вийшла назустріч, і ще здалеку його побачила. Мій Дімка, такий змужнілий, дорослий і красивий! Як йому личила форма і чорна борідка, і ця його найщиріша в світі посмішка. Моє материнське серце завмирало від гордості, що він такий!
Щоправда, вдома він форму знімав, акуратно складав і ніби забував за неї… Коли йшов до центру села, то одягав щось цивільне. Мабуть, хотів відпочити від всього, що зв’язувало зі службою.
Душа мого хлопчика тягнулася до всього прекрасного. Діма мав дуже багато захоплень. Вдома і по дорозі у справах він завжди слухав музику. Пробував малювати та писати вірші. Дуже гарно танцював, і навіть ходив, підтанцьовуючи… Пам’ятаю, навіть голуби в нас жили, такі красиві білі павичі, руді й поштові – доглядав, милувався ними…
Черпав життя з усіх його джерел, але, на жаль, дуже мало було йому відміряно, щоб напитися вдосталь…
Я пам’ятаю кожен день цієї відпустки. Тоді ми з сином дуже багато говорили на різні теми, згадували пережите і планували майбутнє. Я тоді хворіла, а Діма підбадьорював, казав, що я неодмінно буду танцювати у нього на весіллі (в нього була наречена).
Не знаю, чому, але ми з ним тоді навіть згадували, що не завжди розуміли один-одного, Діма просив за це вибачення. Ні, ми ніколи не тримали зла, просто інколи сварилися, ну як всі.. Тож я йому розказувала, що відчувала в такі хвилини, а син пояснював, як він це сприймав… Просив ніколи не сваритися з близькими людьми. Це були такі особливі хвилини, знаєте, відчуття, що ми порозумілися душами… Я плакала від того, що він мене обіймав, капали сльози тихої радості, що мій Дімка, мій хлопчик, поруч зі мною. Ми разом ходили пити каву, навідувалися в гості до моїх батьків. Ми всі їм так пишалися! Його запальний веселий сміх неможливо забути, це був наш Дімка, веселий, компанійський, відкритий, справжній… Його зачіска, темні окуляри….
Як же нам всім його не вистачає! Наче вирвали серце, а ми продовжуємо жити, ось так…
Діма мені тоді так тихо і твердо сказав: “Мамо, я відчуваю, що у мене дуже коротке життя”. Я злякалася його слів і попросила більше так не казати. Моя свідомість відмовлялася це слухати і сприймати, а серце стиснулося і завмерло, і я відкинула ці слова від себе. Не знаю, чи вже тоді щось відчувала душа моєї дитини…
Не знаю, де він брав ту життєствердну енергію, але завжди всіх підбадьорював. Позивний у нього був Турбо_Харьок, таким і пам’ятають його побратими: веселим, щирим, безвідмовним, готовим завжди підставити своє плече.
Обіцяв приїхати на Новий рік
Уже дорогою в Донецьк, в кінці вересня, Діма у вайбері написав: “Мама, люблю тебе, настрій ніщо не зіпсує, вірний своїй справі… Їду захищати Батьківщину… Син твій такий гордий…”.
Серце тихо шепотіло молитви, а душа билася зраненим птахом. Я знала, що він їде у самісіньке пекло, але переконувала себе, тримаючись за його непохитний позитив. Свято вірила в його слова, що вони побудуть на Донеччині до Нового року, і він приїде додому, а там – ротація. Та не судилося.
Мати згадує останню розмову з сином по телефону: “Діма подзвонив мені. Я по голосу відчула, що щось не так, хоча Діма казав “все добре”. Пізніше побратими розповіли, що був бій і в ньому загинув його товариш, Діма хотів допомогти, але не зміг. Він завжди переживав не за себе, а за хлопців. Рятував 300-их, виносив з бою 200-тих. Тоді він уже подивився прямо в очі війні.
Про останній вечір, коли Діма був живий, розповів його побратим Василь. Казав, що Діма був, як завжди, веселий, жартував та підбадьорював, хлопці покурили та й розійшлися на тому. Назавжди.
Вранці 31 жовтня 2022 року в тому пеклі був черговий вражий мінометний обстріл з прямими влучання в позиції. Поряд, в сусідньому Дмитру окопі, влучило в побратима. Діма кинувся туди, хотів, як завжди, врятувати. Пряме влучання. Діма загинув на місці. Миттєво.
Поховали Героя 5 листопада у рідному селі. Воїн лежав у відкритій труні, куди разом з тілом було покладено все: плани, надії, мрії і завтрашній день.
Дмитра Харченка нагородили посмертно:
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові;
відзначили Орденом “За мужність” третього ступеня.
Сниться маленьким хлопчиком
“Дімка часто приходить до мене в сни маленьким хлопчиком років шести-семи, тим безтурботним непосидючим неслухом, який завжди був біля мене поруч. Він був такий швидкий, що не міг всидіти на одному місці, й я жартома казала: “Хоч за ногу прив’яжи”, – ділиться Надія.
Де взяти сили цій красивій, згорьованій жінці, щоб жити далі? Кожного разу, дивлячись на себе в дзеркало, вона згадує сина, бо він був дуже на неї схожий. У них був дуже тісний зв’язок тут, на землі, і невимовний біль зараз.
Надія виливає свою тугу у віршовані рядки:
Я дивлюся на хмари, в небо,
Може десь я побачу тебе…
Розумію, ти дуже далеко,
Знаєш, в мене серце Лелеки…
Серце плачуче.. Мій дикий клекіт…
Біль не стихаючий… Схожий на скрегіт…
Та з з портрету спокійно ти дивишся…
Незабутні… Посмішка… Очі…
Ти сьогодні мені наснився…
Якось проходив зі мною ти поруч…
Ти так часто казав: буде добре!
Говорив мені: пообіцяй, Більше не плакати,
Хоч буде боляче,
Мамо, прошу, пообіцяй.
Я отут намагаючись жити…
Прислухаюсь в кожні кроки…
Та найважче, знаходити сили,
Щоб навчитися бачити сонце…
18.03.2024 Надія Харченко
Осіннє літо, останні квіти,
І знову жовтень, як листопад,
Яскравим листям земля укрита
Неначе в неї свій зорепад.
Осінній ранок із павутини
З росою млявий, на пелюстках,
Мені б не зводить свій погляд з дива
Як госінь ходить в чужих садах.
Вона в туманах і мокрих краплях,
В калині гронах, несе красу,
Останнім літом, на жовтих фарбах
Малює казку для нас свою.
Все дуже просто і дуже мило
Достатньо сонця, дощу, тепла,
Є жовте листя, і небо синє,
Та тільки поруч – тебе нема.
06.10.2023
Не вистачає… на межі
Бракує слів, на грані воля,
І досі в пам’яті долоні,
Що захищали рубежі.
Ти знаєш, серце так сумує,
Розлука гірше самоти,
І в серці тільки рідний ти…
Хто в мене тебе відвоює?
Моя любов така ж, така,
В любові біль моя і втрата,
І думка – раптом? Зачекати…
Вона буває убива
Ти будеш вічно молодим
Веселим сміхом в сни приходить,
Мій синку, милий, моя доля,
Не хочу вірить, ні на мить…
16.06.2023
Дмитро дивиться на свою маму з-за хмаринок. Він там, де завжди світло і немає горя. Непомітним подихом вітру він висушує гіркі материнські сльози. Надія не бачить, але відчуває, як теплішає на серці. Треба жити, бо пам’ять завжди жива.
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
