— Окупанти були впевнені, що вбили мене. Але я дивом вижив — куля пройшла через праву щелепу й вийшла за вухом. Крові було багато, але життєво важливі органи не постраждали, — каже 34-річний Микола КУЛІЧЕНКО із села Довжик біля Чернігова.
У березні російські окупанти розстріляли й поховали його. Але чоловік вижив і зміг вибратися з могили.
— Росіяни прийшли до нас додому з обшуком 18 березня, — розповідає Микола Куліченко. — Знайшли форму Збройних сил України старшого брата Євгена й дідові медалі за участь у Другій світовій війні.
Після цього закричали: “Чия форма?” Брата вивели на вулицю і в нашому дворі почали бити. Гамселили дубинкою, яку він сам зробив. Потім мене разом із Женею і молодшим братом Дмитром повезли в сусіднє село Вишневе. Там на пилорамі окупанти облаштували катівню. Знущалися над нами три дні. А тоді повезли на розстріл.
Усім зав’язали руки, ноги й очі. Після цього вистрелили в голови. Спочатку Євгену, потім — Дімі, а тоді й мені. Кинули в могилу й закидали землею. Я дивом вижив. Вдалося розв’язати мотузку на руках. Вибирався з останніх сил.
Щоб дістатися додому, Микола пішки здолав 40 км.
— Дорогою зустрів одну жінку. Коли розказав їй свою історію, вона розчулилася. Дала вмитися, погодувала й напоїла. Розповіла, як обійти ворожий блокпост, — продовжує. — Вдома чекала сестра. Коли окупанти забрали мене з братами, вона була в сусідів. Розповідала, що по всьому селу нас шукала. Але ніде і сліду не було. Вона не вірила, що наших братів немає серед живих. Доки не побачила їхніх тіл. Досі з нею не можемо від цього відійти.
Після деокупації регіону Миколу обстежили лікарі. Виявили два зламані ребра.
— Рани на щоці й біля вуха вже зажили, — говорить Микола Куліченко. — А щоб ребра швидше зрослися, лікарі радять більше відпочивати.
Центальне фото ТСН
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
