І я їх знаю… І Гришу Процана, і Серьогу Кононенка, і Володю Прохоренка, і Миколу Северина. Вони і зараз перед моїми очима. Коли ж чую про них – зникли безвісти під час бою – не вірю. В голову таке не вкладається. Та бути такого просто не може. Впевнений, вони між нами. Ходять живі. Ми їх просто не помічаємо. Тому й пишу: не знав – а знаю. Вірю: поки є життя – є надія.
Останнє місце перебування наших хлопців – Бахмут. І досі це – найгарячіша точка на карті бойових дій. Тут зовсім немає тиші. Постійні вибухи, постріли. Простір вкритий попелом боїв та запахом смерті.
Бахмутський напрямок – стратегічно важливий для ворога. Тому й хоче взяти його приступом, за всяку ціну.
У боях падають і не підводяться наші захисники. Іншим же судилася доля – бути безвісті зниклими за нез’ясованих обставин (в Україні таких на даний момент вважається близько семи тисяч).
Ніхто з цих бійців не може тепер сказати, як вирватися рідним, близьким, друзям і знайомим з пут сумнівів, догадок, припущень…Де їх шукати? І чи взагалі вони жильці на цьому світі.
Серед зниклих безвісти – і наші хлопців-громадівці. Ми їх бачимо на фотографіях, а в ФБ читаємо благання рідних: Дуже просимо Вас, не залишайтеся байдужими, можливо хтось бачив, чи знаєте якусь інформацію про місце перебування!
Невідомість і для нас гірше смерті. Тому хочемо, щоб і наш допис став для читача таким же криком безнадії і відчаю.
А раптом станеться диво. У безпросвітку, у непоправному наші слова виявляться чудодійними, їх прочитають свідки тих подій, внесуть ясність, і згодом до рідних осель повернуться – і Гриша, і Серьога, і Володя, і Микола…Як і подобає – живими, здоровими…
Хай так і буде!
Микола Борщ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
