Були часи, коли професії педагога та медика вважалися чи не найпрестижнішими у нашій країні. І логіка тут мала місце. Як не поважати ту людину, котра навчила тебе читати й писати? На вчителя, сільського – в першу чергу, рівнялися у всьому: в розмові, поведінці, навіть в одязі. Ну а лікар? Людина в білому халаті, мов той ангел, була останньою надією у хворого.
Вона допоможе, вона врятує тебе. Хіба що не молилися на неї, знаючи, що диплом у лікаря не за сало куплений. Та все, як відомо, біжить, все міняється. Ці дві професії, вкрай важливі для всього цивілізованого світу, на Україні почали поволі втрачати свої пріоритети. Я не збираюся шукати винних у беззаперечних змінах. І тим більше – вчити що і як робити, а просто хочу згадати у своїй статті одну із тих людей, хто (наперекір усяким негараздам) й на сьогодні продовжує тримати клятву Гіппократа.
А мешкає вона в Талалаївці, в одній із найближчих для мене, у повному розумінні слова, громаді. Отож давайте знайомитися – Валентина Іванівна Хропата – сімейна медсестра Талалаївської амбулаторії загальної практики сімейної медицини.
Цю жінку для моєї статті не безпідставно порекомендувала сільський голова Людмила Андрусенко. Схвально відгукнувся про Валентину і Леонід Михайлович Загірняк – сімейний лікар цієї ж амбулаторії. Перевірену часом і спільною працею він вважає її однією із кращих медичних сестер району.
«Медсестра з великої букви,- так охарактеризував свою підлеглу лікар.- Працьовита, добросовісна, чуйна до пацієнтів, завжди прийде на виручку і до хворого, і до колеги по роботі». Медсестра І-ї категорії хоч укол зробить, хоч крапельницю поставить, а той добрим словом втішить. Хто ж не знає про його цілющість? А ще Іванівна відповідає і за санітарію, і за звітність. Під її опікою й три фельдшерські пункти – у Хвилівці, Пашківці, Безуглівці.
Загалом же у складі Талалаївської амбулаторії – лікар, три медсестри, водій та санітарка. Приємно вразив мене майже повністю зроблений ремонт будівлі. Пофарбовано, побілено. Є для такого рівня медичного закладу й необхідна апаратура. А обслуговують ту категорію населення, котра підписала декларацію із їхнім сімейним лікарем, тобто Леонідом Загірняком. Це 1830 чоловік, 222 із них – діти. Однак, лікар, будучи людиною ще тієї «закваски», не відмовляє нікому, хто б до нього не звернувся за поміччю. Заглянувши в табель оснащення, можна прийти до висновку – амбулаторія майже стовідсотково відповідає вимогам. Є кисневі концентратори, жарова шафа, холодильники. Нещодавно розбагатіли на прилад, який визначає загальний аналіз крові. Єдиного, що не вистачає, це апарату для визначення швидкості осідання еритроцитів та приладу для проведення загального аналізу сечі. Але медики мають надію, що очільниця громади вирішить і цю проблему, бо робота у цьому напрямку вже ведеться.
Дівчина із Мньова, що під Славутичем, із 6 класу чітко знала – піде в медицину, хоча в її роду ніколи не було медпрацівників. Любов до професії привив місцевий фельдшер, котрий у маленькому селі був, як маленький лікар. У 1994 році Хропата закінчила Чернігівське медичне училище, факультет – лікувальна справа спеціальність – фельдшер. Мріяла працювати на швидкій допомозі, але життя склалося так, що заїхала на Ніжинщину. Трудова діяльність її розпочалася у Хвилівському ФАП, на місці медика, яка пішла в декретну відпустку. Тоді майже 9 років чесно працювала у Талалаївському дитячому садочку. Але це було не її робота, що була схожа на бухгалтерський облік. Їй хотілося надавати людям допомогу. Тому, коли сімейна медсестра у 2006 році пішла на пенсію (за вислугою років), Валентина перейшла в амбулаторію, де й трудиться нині.
Людина із 27-річним трудовим стажу й донині не розчарувалася у виборі професії. «Якби можна б почати життя спочатку, я пішла тим самим шляхом,- зізналась мені при зустрічі Валентина Іванівна. – Адже немає нічого кращого, аніж бачити очі пацієнта сповнені подяки. Я люблю бути корисною людям». А коли можна було б перевести стрілки годинника життя назад, то перебудувала би медичну реформу. Залишила у віддалених населених пунктах ФАПи. Людям, котрі там мешкають, зараз складно отримувати медичну допомогу. Село, вже в котре у своїй історії, виявилося обділеним долею. І від цього на душі стає гірко. І в той же час відзначила й плюси реформи: програма «Доступні ліки», пакети медичних гарантів.
А ще доля подарувала жінці гарну родину: люблячого чоловіка, порядних дітей. Домашнє господарство і городи займає майже увесь вільний час. Але все ж таки знаходить хвилину для хобі – в’язати на спицях, доглядати за квітами, готувати суто українську страву. Особливо вдало їй вдається борщ та вареники, від якого у захваті сімейство. Свою ж не витрачену любов жінка вкладає в онуків. Тож хай щасливими будуть вони!
Олександр Василенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
