Знаменитий пенсіонер родом з Городнянщини, а точніше, з села Черецького. Саме тут знаходиться його дача й де вони з дружиною Ганнусею, як він лагідно називає свою другу половинку (молодша на 17 років) люблять проводити вільний час.
Обійстя у Валерія Зюзька чималеньке, обнесене високим дерев’яним парканом. Чого тут тільки нема: деревина рубана, пиляна, колоди, шалівка – видно, господар без діла не сидить ані миті.
У господі вибілена піч, все чистенько й до ладу. Пахне сухими травами – господиня любить трав’яні чаї. А Валерій Зюзько ще й винороб вина знаний. І самогон є власний.
Про сумні події березня 2022-го Валерій Зюзько згадує так.
– То 5-го березня, здається, було, – каже. – Я в Чернігові живу, на Масанах, у приватному будинку. Ото як почалась уся ця катавасія, я з першого ж дня вирішив, що повинен бути хоч чимось корисним, допомагати боротися проти тієї нечисті. Карабін у мене був вже 26 років. Тож я в тероборони попросив набої й почав готуватись до вуличних боїв. Ми очікували, що вони будуть, бо ж так жарко було! Все палало, громихало й гуло.
Валерій Зюзько в оточеному Чернігові залишився сам – родичі виїхали у перші дні, а дружина Ганнуся 23-го лютого поїхала в Смолин, до рідні. Там їй довелось і пережити рашистську навалу. Федорович же узявся за активну допомогу оборонцям: підсобляв у зведенні бліндажів, возив своїм УАЗом колоди для військових і прикордонників, а в двох своїх льохах прихистив близько двох десятків цивільних.
– Дошок понакидав, матраців з будинку понаносив, отак і пересиджували. Ні світла, ні зв’язку. Пам’ятаю – була родина з маленькою дівчинкою, яка читала справа наліво. Така потішна. Я ото їй пальцем по літерам воджу, а воно крихітне таке, і читає по своєму. А 5 березня подзвонила донька, яка змогла виїхати, і сказала, що сусіди повідомили, що в її квартирі повилітали вікна від обстрілів, – каже господар. – Мовляв, тату, подивись, що там. Їхня багатоповерхівка недалеко від нас. То я ствола під руку – і вперед. Кругом стрекіт такий – автомати захлинаються. Ми з Андрієм поїхали, узяли фанеру, та й забиваємо в її квартирі вікна, які без шибок залишились. Аж чуємо – гуде. Летить, значить, черговий монстр, зараз біди наробить.
Федорович з напарником вибігли з під’їзду. У небі дійсно гув ворожий СУ-34. На емоціях чоловік дістав карабін з машини й кілька разів пульнув йому услід. Звісно, це ворожій машині не зашкодило, а через кілька секунд почувся вибух від бомби, яку той скинув на житловий масив.
– Я кажу: от, падло! Давай, Андрію, перезарядимо ствола, – згадує Валерій Федорович. – Ото перезарядили, та й до під’їзду. Аж знову гул, знов улетить низько так. То я всі патрони по йому випустив. Треба ж було якось свою злість вилити, хоча й розумів, що збити з карабіну таку машину нереально. Не було ні страху, ні думок якихось. Одна лють і ненависть. Аж дивлюсь – якась запчастина від того літака відвалилась і впала недалеко від нас. Ми туди – а то частина кабіни. Катапультувались, гади, значить. Той літак вже був підбитий нашими військовими. Але цікаво падав: не було ні диму, ні полум’я. Тільки звук від падіння почули. Ото ми за ту частину, що з ворожого літака відвалилась – і в свій УАЗ її. Та й поїхали на те місце, де ворожа машина впала. Але воно вже було оточене нашими військовими, нас туди не пустили. А бажання було одне – добити того падлюку, пілота, що на Чернігів бомби скидав.
Ту частину від російського літака Зюзько хотів залишити собі як трофей. Написати на ньому «останнє приземлення рашиста» і повісити над своїм гаражем. Але військові застерегли: небезпечно, бо ворожі дрони літають. Буде для них мішень. Уламок кабіни Валерій Зюзько віддав волонтерам. Вони її продали на благодійному аукціоні за 45 тисяч гривень. На ті гроші придбали для бійців бронежилети та інше військове спорядження. А Федоровича за допомогу військовим під час активних бойових дій відзначили прикордонники і нагородили медаллю «за сприяння в охороні державного кордону».
Господар розповів про ті події з посмішкою і жартами. Трохи засмучується, що його героїчний карабін спіткала зловісна доля – його поцупили вже після деокупації прямо тут, з двору в Черецькому.
Душа в мене болить за таку несправедливість, – каже. – Я ж приїхав сюди, нагрузив два дуба, попиляв на дрова. Тероборонівці та прикордонники попросили: «Федоровичу, можеш допомогти?». Я – з радістю. А карабін отут, на веранді поклав. Зайшов у хату кави випити. Виходжу – а ствола нема. Хтось же свій поцупив, не чужий, хто знав. Я в поліцію наступного дня звернувся. Приїжджали, шукали. А тоді до мене: «Сейфу ж у Вас нема, так зброю не можна зберігати». Штраф суд присудив. Образливо. Ще й питали: «Адвокат Вам треба?». Ні, кажу, не треба. Хай як є. Ото така справедливість.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
