Ще змалечку батько часто брав мене з собою в хутір, який називав своєю батьківщиною, і говорив, що там закопаний його пуп. Я мало розуміла, що воно таке, але їхала залюбки, адже мені там дуже подобалось. Ми їздили туди конем, їхали довго полем, а потім вдалині виднівся ліс серед якого і ховався хутір Хомино, хоча в розмовному завжди називали – Хомина.
Біленькі хати розкидані по лісу – тиша і умиротворіння, затишок! На кожному подвір`ї багато квітів.
Найкрасивіше там весною ввесь ліс був незвичайно красивим і прекрасним, встелений квітами пролісків, рясту, конвалії. Квіти були всюди, не тільки і лісі, вони цвіли в садах, попід дворами, попід дорогою. Ще в тому лісі було завжди багато грибів. Жителів на хуторі було не багато, але всі були привітні, гостинні і завжди раді зустрічі.
Найбільше мені подобалась весела, привітна, запальна бабуся Ліда – Лідія Михайлівна Турчин. Вона була схожа на казкову бабусю, яка вміла робити дива. Кожного разу коли ми приїжджали в гості вона шанувала нас різними смаколиками, а найбільше мені подобалось холодне молоко з глиняного глечика (гладишки) та її пухнаті вареники. Здавалося звичайне молоко, а ні… незвичайне – воно було найсмачніше, бо серед лісу на порозі воно здавалося чарівним напоєм, а її пухнаті вареники самі танули в роті.
Йшли роки на хуторі залишалося в менше і менше людей, закрили магазин і стареньким людям доводилось їздити у Вертіївку за продуктами. Баба Ліда і баба Тоня дві подруги, які вдвох їздили на велосипедах з Хомини до Вертіївки, незважаючи на поважний вік.
Виїжджали рано, бо поспішали до церкви на службу, потім по магазинах, а потім і по гостях. Вони були частими гостями в музеї, брали участь у масових заходах, ділилися спогадами. Їздили і ми до них. Одного разу заїхавши в черговий раз в гості до баби Ліди я заворожено дивилась, як красиво, яскраво жовтим насиченим кольором цвіте у її на подвір`ї кущ. Впіймавши мій погляд старенька схопила лопату і відчахнула від куща: Будеш мене згадувати!!!
Надворі буяє весна, та вже вкотре не зустрічає її баба Ліда, а в мене буяє яскравим жовтим цвітом її кущ, і згадую її, не забуваю. З нетерпінням чекаю його цвітіння він ніби її посмішка, радує око, навіює спогади…
Сьогодні на хуторі тихо і сумно, цвітуть проліски і ряст весна принесла свої дари, але нема ні баби Ліди (Лідія Турчин) ні баби Тоні(Антоніна Крикун).
Стоять самотньо їх хати, виглядають своїми очима-вікнами гостей, які колись та завітають на гостину.
А кущ який подарувала мені Лідія Михайлівна називається форзиція або жовтодзвін (Forsythia) — рід чагарників та невеликих дерев родини маслинові, із красивими жовтими квітами. Рід містить 11 негібридних видів. Рано навесні, на фоні сірого пейзажу та голих гілочок дерев яскравою виділяються пишні, вкриті жовтогарячим зірочками кущі форзиції. І навіть після закінчення цвітіння, кущ привабливо виглядає протягом усього сезону. Влітку він перетворюється на яскраво-зелену кулю, яка восени знову стає різнокольоровою.
Форзиція швидко розростається та формує пишні кущі.
Ось так і живе пам`ять в отому квітучому жовтому кущі і кожної весни буяє щедрим цвітом.
Підготувала Марина Ігнатенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram