Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, десята розмова – з завідуючим неврологічним відділенням Ніжинської ЦМЛ ім. М. Галицького Андрієм Куціяновим.
“У робочому колективі я не сумнівався ні на мить”
– Тривожний ранок 24 лютого застав мене на роботі. Усі ми вранці чули звуки вибухів, а потім до нашого відділення привезли першого пораненого працівника від ДСНС з аеродрому… Відразу зрозуміли, що роботи буде багато, і ми з дружиною залишилися днювати й ночувати в лікарні. Так тривало досить довго, аж поки військовий шпиталь у Чернігові забрав від нас останнього військового. Тільки тоді ми почали їздити додому…
Розгубленість у колективі якщо і була, то буквально в перші години. Наше відділення загартоване роботою, ми вже тривалий час працюємо з важкими хворими, з інсультами, тому колектив згуртувався і чекав розпоряджень, що робити. Скажу відверто: у своїх працівниках я не сумнівався, ніхто не спасував ніхто, і ніхто нікуди не виїхав.
“Багато пацієнтів було саме після контузії…”
-Ми приймали легких поранених, щоб максимально розвантажити хірургічне та травматологічне відділення, і бійців з контузіями. Специфіка цієї війни – це артилерія, авіаудари, мінно-вибухові об’ємні ураження, це все вражає центральну нервову систему (струси, забої головного мозку). Багато пацієнтів було саме після контузії… А її потрібно лікувати, незволікаючи.
Проблем з ліками у відділенні не було. Вкотре переконуюсь у тому, який незламний наш народ, як біда об’єднує незнайомих людей в єдиному бажанні допомогати і наближати перемогу. У перші дні було дуже багато тих, хто бажав приєднатися до роботи в лікарні! І надійшло багато гуманітарної допомоги. Левову частину роботи виконували волонтери, молоді хлопці й дівчата, які весь цей час цілодобово працювали по всій міській лікарні. Вони розвантажували, транспортували хворих, чітко виконували всі вказівки медичного персоналу, за що їм величезне, щире “дякую”!
Були певні потреби, але вони стосувалися більш спеціалізованого лікування: на другий день повномасштабного вторгнення до нас поступив боєць ТРО з контузією головного мозку з забоєм, для його лікування потрібні були специфічні препарати, але з допомогою міська рада та волонтерів ми їх отримали.
Були моменти, коли ставало дуже важко емоційно. Пам’ятаю, привезли до нас родину з села Велика Дорога. Рашисти розстріляли їхній будинок з танку. Ні в чому не винні люди втікали, а їм услід стріляли, аби вбити. Бідні люди довго добиралися до нас, поступили з опіками… Тоді був мороз, а вони втікали в самій білизні, обмотані простинями…
Коли колона мирних людей виходила з Чернігова, російська погань стріляла по цим людям. До нас привезли дівчинку років п’яти, яка весь час шукала і розгублено запитувала, де її мама. А у мами були поранення, ми її лікували, але як поясниш це маленькій, наляканій дитині? Мабуть, ніколи не забуду ці розгублені очі, які буквально кричали: “Де моя мама?!”. Я – лікар, я чимало бачив різного за роки своєї роботи, але – ні, до такого звикнути не можна.
“Робота з непрофесійним психологом може зашкодити”
-У нас в штаті, з початку повномасштабного вторгнення, працює професійний психолог, Юлія Черненко. Знаєте, психотравми, пов’язані з війною, вимагають дуже делікатного підхіду, в іншому випадку робота з психологом може навіть нашкодити. Юлія знаходить підхід до кожного. Пацієнти самі просять працювати з нею. Зараз вона працює з жіночкою з Херсону. Перед цим були люди з Маріуполя. Усіх обігріла, підлікувала… Вміння правильно підібрати слова, вислухати і застосувати методики теж лікує…
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
