Медбрат Валерій Михайлович та сестра медична Тетяна Григорівна Петрики щодня, вже більше 28 років, разом працюють в Макіївській амбулаторії (заклад підпорядковується Носівській КНП). У післяробочий час теж разом, бо вони – подружжя. У їхній стосунках відразу помічаєш якусь особливу гармонію і взаєморозуміння, і, хоча пара різна за темпераметром, але чудово доповнюють одна одного. А ще, при сторонніх, вони називають один-одного на ім’я та по батькові…
Ми забрали трішки робочого часу та поспілкувалися з сільськими медиками просто там, в стінах Макіївської амбулаторії.
–Тетяно Григорівно, розкажіть, з чим до закладу звертаються люди найчастіше?
-Це первинна ланка, тому, що б не трапилося, всі “біжать”, в першу чергу, до нас. Приймаємо хворих з будь-якими проблемами.
– Обслуговуєте ж не одну Макіївку?
-Ні, ще Пустотине (за 5 км від нас), Ганівка. Є ще маленькі села, де може й по три хати залишилося – Кленове, Вербове… Але ж люди живуть і звертаються.
–А після надання первинної допомоги, якщо людина потребує госпіталізації, куди направляєте?
-Якщо випадок гострий, викликаємо швидку. Днями ми так дівчинку з Пустотине відправили з підозрою на апендицит. Приїхала Лосинівська швидка. Коли ми звертаємося на “цю станцію “103”, то направляють автомобіль, який ближче до нас. А вже швидка дивиться, яка причина виклику і куди везти. З інфарктом везуть на Чернігів.
-Яка структура амбулаторії?
-Завідуючий Олег Богайчук, медбрат, три медсестри (одна з них обслуговує населення Пустотине), працівниця молодшого медичного персоналу, два робітники з комплексного прибирання і водій швидкої.
–Валерій Михайлович, за рік в середньому скільки ви обслуговуєте пацієнтів?
– Кількість дуже варіюються. За рік ми прийняли приблизно півтори тисячі людей. Здебільшого, більше звернень припадає на ранок.
– Чи всім забезпечені, чи є потреба оновити медичну базу?
– Не так давно отримали гуманітарну допомогу у вигляді нової постільної білизни. Це добре, дякуємо. Є потреба у придбанні електронних вагів, щоб зважувати маленьких діток. Ті, які у нас є, старі й незручні. На них я зважую дитину з мамою, потім вагу мами віднімаю. Ще потрібен венозний сканер. Ми ж часто робимо венозні ін’єкції, а вени бувають нечіткі…
– Багато новонароджених до року діток?
-Та зовсім мало. Минулого року всього 3 народилося на дільниці. Щороку менше і менше.
-А дошкільного віку?..
-31 дитинка.
–Під будівлею, просто на вулиці, у вас вимощено лінолеум. То чия така креативна ідея?
-Там була цегла, а між нею вперто ріс бур’ян. Ні висмикнути його не можна було, ні викосити, хіба купити якайсь засіб та витруїти. Але ми вчинили так: порізали старий лінолеум і просто поклали. Вийшли з положення. (Тетяна Григорівна посміхається, авт). Свого часу ця амбулаторія будувалась трохи з порушенням. Водичка стікає сюди під стіною.
За будівлею, де ми ведемо розмову, зруйноване часом приміщення. Кажуть, це був панський дім. (Авт).
– Чого розвалилася оця панська будівля? Не було спроб якось її зберегти, реставрувати?
-Тут була лікарня, а не амбулаторія. У декількох палатах тут жили люди, такий собі будинок для людей похилого віку. Колишній сільський голова, Баклан Петро, у свій час запропонував цим пенсіонерам оформити тут офіційне проживання. Старі люди не захотіли, бо це платити треба з власних коштів… А вони ж тут безкоштовно жили. Тому й відмовилися. Так і пішло: почав протікати дах, осунулися стіни і ось така картина…
-Розкажіть про період, коли почалося вторгнення... Як надавали допомогу людям?
-Працювати в амбулаторії не можна було. Під вікнами йшли вражі колони. На роботу ми не ходили. Обстрілювалися не раз. Є місця, де і зараз лежать повалені дерева. А люди ж то зверталися. Приїжджали просто до нас додому. Пам’ятаю, у нашої колишньої вчительки, Чередниченко Любові Борисівни, стало погано з серцем, то її чоловік віз у проміжку між оцими колонами. Вискочили, глянули, і поки тихо, проскочили… Дуже ризиковано… А ці оркі в неї в хаті оселилися, господарів просто вигнали з хати.
Рашисти тут не стояли, лише проходили, і ночували тут тільки три ночі, уже як відступали. Там, де зупинялися, понароблювали людям шкоди. Двері виламували, паркани розбивали. Ось через півтора року приїхали до будинку люди, і знайшли в погребі розтяжку. Ці нелюди залишили їм такий “сюрприз”… Добре, що все обійшлося благополучно.
–Де в цей час знаходилися представники вашої влади?
-На місці. В міру можливостей, кому могли, допомагали. Подробиць не знаю, бо ми жили взагалі відрізані від світу, позвонити ж не можна було, зв’язку не було. Рашисти відразу, як тільки заїхала перша колона, розстріляли в нас вишку мобільного зв’язку. І все. Щоб упіймати якийсь поганенький зв’язок, треба було вийти на поле, але ж ніхто не ходив, бо був постійний рух колон.
Дуже страшно було, але нам ще пощастило, бо у нас вони, в основному, тільки проїжджали… А от Старий Биків, Нова Басань – там люди натерпілися…
Тримаємося. Працюємо далі. Перемога неодмінно буде за нами!
Спілкувалася Валентина Пильник
Даний матеріал виготовлено за фінансової підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
