“Сказали, що Павлу знесло півголови”- воїну з Ніжинщини потрібна допомога!

Кобижчанець Павло Синянос від війни не ховався. Наступного дня, як почалося вторгнення, добровольцем пішов до Бобровицького військкомату.

Міцний, сильний, рішучий 45-річний чоловік. «І в голову не приходило його відмовляти, – розповідає його дружина, Раїса. – Це війна. Я про неї стільки наслухалася від батька, і Павла попереджала, що це тобі не казочки. Але ж він мужчина, і не з тих, що вдома тихенько переседять. Він – воїн!».

Павло народився в селі Кобижча, що на Ніжинщині. Пізніше родина переїхала до сусіднього села Браниця, але врешті все одно повернувся до Кобижчі. До вторгнення жив, як і всі, працював, планував майбутнє. А коли ворог так нахабно зазіхнув на нашу неньку, без вагань пішов.

«Де тільки не був, – пригадує дружина. У вересні приїздив у відпустку. Може, знав що, а може, відчував, бо казав: «Додому вже не повернуся». «Та де ти дінешся, – жартувала тоді, – я тебе й з-під землі дістану!».

А у вересні 2022 закинули їх під Бахмут, на нуль. Він встиг попередити, що зв’язку не буде. Я, звісно, переживала, але тримала себе в руках.

А Павло тим часом уже був поранений. Хоча спочатку військкомат сповістив мене, що він зниклий безвісти… А потім – що в нього знесло півголови».

«Був бій, – розповідає побратим Павла, Валерій. – У нього над головою розірвалася міна. Осколки позалітали під каску. На сьогодні (03.05.2024 р) шість осколків витягли, один залишається в черепі. Встановлено титанову пластину».

Павла врятували гарячі молитви дружини. Зі страшним пораненням голови і контузією він лежав в окопі. Витягли його в той же вечір. За дивним збігом обставин, знайшов його односельчанин і тезка Павло Марченко: побратим випадково наступив на Павла в окопі, і він мученицьки захрипів. Відтоді почався довгий шлях боротьби за життя.

«Ми знайшли Павла в госпіталі, в Дніпрі, – говорить Раїса. – Його там прооперували, і вертольотом відправили до столиці. Місяць чоловік був у комі. Лікарі відповідали одне: «Стабільно важкий» і не впускали навіть глянути на нього. Потім, як вийшов з коми, переправили до столичної лікарні.

Павло нікого не впізнавав, не говорив, тільки вив, як поранений вовк.

Далі був Львів, 3 місяці в реабілітаційному центрі. Після Львова нас списали. Так, саме списали! До будинку ветеранів у Циблях. Наче викинули! Бо жодні ліки не допомагали, чоловік був як овоч, тільки кричав день і ніч. Я була з ним я 24/7, лікарів дуже не розпитувала, бо ті красномовно розводили руками. Ну, а що: функцію свою виконав, країну захистив, а далі ти нікому не потрібен!

З будинку ветеранів ми за власним бажанням поїхали додому. Ніхто нам не надав транспорт, я за власні кошти, заплативши 10 тисяч, винаймала авто в госпіталі. Далі до чоловіка підключилися супутні хвороби, і тільки згодом, уже в реабілітаційному центрі Луцька він почав говорити.

Це була наша маленька перемога!

Пам’ять збереглася частково. Павло не розумів, що таке спальня, шафа і т д. Лікарі сказали мені так: «Купуй ліжко і влаштовуй за ним цілодобовий нагляд».Та тільки вони збрехали. Є над нами Божа сила, і саме Бог вирішує, відновиться Павло, чи ні.

Зараз чоловік потроху повертається до життя.

Так, ще не працює ліва сторона, не чує ліве вухо, самостійно себе не обслуговує, я вожу його в інвалідному візку, але ні на хвилину не перестаю вірити, що з часом він стане на ноги!».

Від автора: я кілька разів говорила з Павлом Миколаєвичем телефоном. Він вітається, відповідає на запитання, будує логічні речення і змістовно підтримує розмову! Я не маю медичної освіти, але відчуваю виражені зміни на краще!

А як щодо допомоги від держави? Дружина говорить, що воїн жодного разу її не отримував.

«Павло довго був не списаний. У частині значився як придатний служити, а в цей час лікарі вже дали йому групу. Ніяких документів про його поранення і лікування у мене немає. У частині запитувала, то кажуть, що загубили.Учасника бойових дій чоловіку не дали. Добре, що діти допомагають, (у Раїси троє синів від першого шлюбу), всі працюють. А я з ним цілодобово. Годую, прибираю, купаю, вночі кожні півтори години перевертаю.

Вночі особливо непросто… Майже не спим не він, не я. І телевізор дивимося, і за руку його тримаю. Бо боїться… Всякого буває».

Ближчої від дружини Раїси для Павла, мабуть, немає, вона його опора і крила, підтримка і впевненість у завтрашньому дні.

На подвір’ї у Павла Миколайовича – цегляна доріжка. Вимостили її ще у 1990 році, тоді вона була рівненька, а зараз вся у горбочках. Викотити надвір візок з чоловіком для дружини – ще те випробовування на міцність.

Побратими, приїхавши провідати Павла, написали пост у мережі Фейсбук про допомогу.

І, кажуть, вже відгукнулася Бобровицька міська рада і пообіцяла посприяти.

Михайло Дідок, директор центру надання соціальних послуг, розповідає: «Звісно, допоможемо.Там тієї доріжки – 20 метрів. Знайдемо благодійників, все зробимо. Наш воїн переніс тяжке поранення. Його підрозділ вже розформовано. Пенсію він не отримує. 21 травня Павло має прибути на комісію МСЕК, щоб йому могли нараховувати виплати. Людина віддала своє здоров’я за нас з вами, ми просто не маємо права від нього відвернутися! І – моя особиста думка – представники ТЦК повинні більше уваги приділяти не на мобілізацію, а на соціальний захист людей».

Павлу Миколайовичу потрібна реабілітація. Грамотна, професійна. За допомогою дружини він уже багато здолав, але попереду ще чимало випробувань. Всі бачать, що організм нашого захисника починає відновлюватись. Ось тут йому треба зарадити! Допомогти! Зараз вкрай важливою є підтримка та допомога фахівців з психології, неврології, травматології, щоб відновити психічний й фізичний стан Павла.

Побратими організували збір, посилання на якій додаємо в текст:

ПОСИЛАННЯ НА БАНКУ: https://send.monobank.ua/jar/3UqBQAnzKH НОМЕР КАРТИ БАНКИ: 5375 4112 1349 0043 НОМЕР КАРТИ ДРУЖИНИ: 5457 0822 9571 0110 Перепилиця Раїса Данилівна

Не будьте байдужими. Ми точно знаємо, що Павло – боєць, а такі не здаються!

Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь