Я вже чоловік немолодий. Як і кожна людина, жив, працював, мав одвічні клопоти. Без них у житті не обійтися. Хто їх не має — обізвіться? Тепер згадую прожиті роки. І радію важливій закономірності – через них червоною ниткою проходить образ батька. Вічного сільського трударя, майстра золоті руки, щирої, сердечної, відповідальної людини. Мого помічника в усьому.
З літератури знаю: багато письменників із захопленням відгукувалися про своїх батьків. Особливо пам’ятні мені – Михайло Стельмах, Олександр Довженко. Перечитую вірш про батька мого земляка – Володимира Яринича. І самому хочеться хоча б декілька слів сказати про свого батька — Григорія Степановича Тимка.
Я не письменник. Мені не підвладні епітети, метафори і порівняння. Але бажання написати про тата з кожним роком все сильнішало. І ось нарешті, на його 90-річний ювілей, я взявся за перо.
Мій батько помер у далекому 2008 році. Цей день у мене перед очима і зараз. Він приніс мені біль, смуток, розпач і безнадію. Враз усі навколишні барви набрали темно-сірих відтінків. Життя втратило свій сенс. Я довго відходив від втрати. Мучився. Не знаходив собі місця. У голові не вкладалося, що більше ніколи вже не побачу, не почую найдорожчу мені людину. Тільки той зрозуміє мене, хто відчув подібне горе втрати.
Батько мене розумів, ставився до мене з сердечним трепетом, з ніжними почуттями, він хотів бачити мене щасливим, умілим, стійким до життєвих випробувань. Батькова наука не пройшла непомітною. Всі його настанови вкорінилися в мені, а коріння те — міцне і життєдайне. Воно пройшло випробування часом, допомагає й зараз долати життєві негаразди.
Батько часто з’являється у моїх снах, хоч вже стільки часу пройшло від його смерті. Мабуть, і з небесної блакиті намагається й досі тримати невидимі нитки зв’язку зі мною. Я говорю з ним, розповідаю про свої будні, радощі і тривоги. І ці бесіди допомагають мені жити, не опускати рук, бути оптимістом.
Батько народився в селі Галиця. Там мав родичів і друзів. Ще з дитинства почав працювати. По-іншому й бути не могло. Хочеш жити — закачуй рукава. Ще в юності виявив нахил до теслярства. Тому проблеми — де застосувати свої сили, у нього не виникало. Працював у сільській будівельній бригаді. Потім служив в армії. Повернувся додому і одразу ж взяв курс — на Лосинівку.
Тут працював у міжколгоспбуді. Користувався авторитетом і повагою серед товаришів по роботі. Став бригадиром, одержав п’ятий розряд. Тоді він вважався — найвищим. І своє щастя саме тут знайшов. У родині нас, дітей, було троє. Мати працювала в ланці, потім на фермі. Померла у 2015 році. А брат і сестра зараз далеко від Лосинівки.
До речі, хата, в якій живу, зроблена власноруч батьком. Скільки таких хат він зробив на своєму віку – сказати важко. Одначе, багато.
Батька ніколи не можна було застати вдома. Він увесь був у праці.
У його бригаді працювало 20 чоловік. Я про це й досі пам’ятаю. Чому? Бо батько часто брав мене на свою роботу. Обробляючи деревину, ділився зі мною секретами теслярства, показував, розказував, застерігав. Тобто, готував до трудового життя. Тоді я ще сильніше відчував спорідненість наших душ. І хоча по життю батьківські знання мені не знадобилися, та його теслярську науку пам’ятаю донині.
Іноді робота забирала батька на цілі тижні. Його бригада працювала не тільки в Лосинівці, а й у сусідніх районах — Носівському, Ічнянському. Тоді на мене чекало справжнє випробування. Батько розумів, що сім’я жде його. Тому, коли траплялася нагода, одразу ж навідувався до нас.
За трудову діяльність мій батько нагороджений орденами — Знаком Пошани і “Трудової слави”. Коли він одягав свої нагороди, мене сповнювала велика гордість. Було на кого рівнятися, кого мати за взірець.
Петро Тимко, смт. Лосинівка
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
