«Можете собі уявити, я познайомився з «хохлацькою королевою» Заньковецькою, котру Україна не забуде. Заньковецька – страшна сила!»
А. Чехов
Її божа іскра вражала могутністю і щирістю. Граючи на сцені, актриса проживала життя своїх персонажів, пропускала через себе всю палітру їх почуттів, розкривала глибину людської душі. Її неймовірна гра закохувала не тільки глядачів, а й сценічних партнерів. Такий талант не бачила раніше ні сцена українського театру, ні вся Російська імперія.
Четвертого серпня минає 165 років як у невеличкому селі Заньки, що на Ніжинщині, у дворянській родині Адасовських, народилась Марія – майбутня перлина українського театру. Народилась у великій, дружній родині, де з повагою ставились до культури та традицій українського народу, де в пошані завжди була пісня.
Шкільні роки Марії Костянтинівни пройшли в Чернігові, в пансіоні мадам Осовської.
Саме в пансіоні був закладений міцний фундамент для її подальшого творчого життя. Не аби який вплив на неї мав вчитель російської словесності Вербицький Микола Андрійович. Він перший помітив її талант і допоміг розкрити його. Серед інших предметів були співи, танці, які викладали «пані Прушинська» та «пан Прушинський». Вони також відмічали здібності Марії до артистичної діяльності і кожен з них хотів бачити її або видатною балериною, або видатною співачкою.
В шкільні роки відбувся перший виступ майбутньої актриси на сцені. Марія Адасовська зіграла роль дівчини – сироти у «Дочці Кощея». Пізніше, коли Марія Костянтинівна була в старших класах, Микола Андрійович подарував їй значиму книгу «Кобзар» Т.Г. Шевченка, тим самим благословивши її на подальшу мистецьку діяльність..
Відвідавши виставу «Наталка Полтавка» мандрівної трупи в м. Чернігові, Марія Костянтинівна мала змогу познайомитися з професійним театром. Враження, отримані в цей день, збільшили потяг до сцени.
По закінченню пансіону в 16 років Марія Костянтинівна повертається у Заньки. В цей період свого життя Марія Адасовська бере участь у влаштованих І.С. Раковичем аматорських виставах і грає в п’єсах «Біда від ніжного серця» В. Сологуба (Настя), «Спалах біля домашнього вогнища» М. Федорова (Говорков), «На хліб і на воду» В. Родиславського ( Сашенька), «Дяченко з Тамбова» (танцюристка і співачка), «Дочка російського актора» П. Григор’єва (Вірочка).
Саме ця роль стала близькою для актриси. Адже грати роль Вірочки означало переживати свої власні мрії про сцену, про те, що колись і її ім’я з’явиться на справжній театральній афіші. За сюжетом в п’єсі «Дочка російського актора» Вірочка пристрасно мріяла стати артисткою. Без відома свого батька вона подала прохання про дебют, який згодом і отримала. В п’єсі батько зрадів, що його донька буде грати на сцені і продовжить родинну справу. У житті ж Марії Костянтинівни все було не так сонячно, адже Костянтин Адасовський не міг дозволити, щоб його донька своєю грою знеславила їх дворянський рід.
Під час одного зі спектаклів, де брала участь Марія Костянтинівна, її грою захопився молодий артилерист Олексій Хлистов. З того часу він стає частим гостем в домі Адасовських. Неодноразово під час таких відвідин, Олексій Антонович зазначав, що для повного щастя Марії Костянтинівні треба вийти заміж за людину, яка б підтримувала її в театральній діяльності. І оскільки сам він давно вже вподобав дівчину, він легко зміг підкупити дівчину, пообіцявши Марії Костянтинівні допомогу у вступі в консерваторію. В травні 1877 року Марія Адасовська стає Марією Хлистовою.
Вона сподівалась, що, залишивши батьківський дім, матиме змогу грати на сцені, поїде до Петербургу, вчитися співу у консерваторію. Але Олексій Хлистов швидко прийняв сторону Костянтина Адасовського, зазначивши, що призначення жінки бути доброю господинею та матір’ю. Сказати, що світ майбутньої зірки театру перевернувся з ніг на голову – нічого не сказати. Це був дуже тяжкий удар.
А далі були військові гарнізони, аматорські концерти та вистави. У військовій фортеці Бандери доля звела її з Миколою Садовським, молодим офіцером. Окрім вроди, яка зачаровувала жінок, він мав ще й не аби який театральні здібності.
Зараз ніхто не може уявити собі, якби розвивалось театральне життя України, якби зустріч Марії Костянтинівни і Миколи Садовського не відбулась. Саме Садовський разом з Марком Кропивницьким у 1882 році запропонували Марії Костянтинівни вступити до української трупи. Вона погодилась. В цей період свого життя вона бере псевдонім, який походить від назви рідного села – Заньковецька, адже ні чоловік, ні батько не хотіли бачити її на сцені, а тим паче не хотіли, щоб вона ганьбила їхні прізвища. Згодом розриває шлюб з чоловіком.
І Марія Заньковецька поринула у світ, милий її серцю. Почалися гастролі. Єлисаветград, Київ, Полтава, Чернігів, Південна Україна, Слобожанщина, Ростовська губернія. І це лише левова частка. ЇЇ гра завжди викликала фурор. Успіх був настільки шаленим, що її вистави відвідували І.Ю. Рєпін, А.П. Чехов, князь К.К Романов і навіть сам Олександр ІІІ. Свого часу Марію Костянтинівну запрошували в петербурзький царський Олександрійський театр, але вона так і не змогла полишити свій рідний український театр.
Талановитість Марії Заньковецької захоплювала, нікого не залишала байдужим. Вона не просто грала роль, вона проживала життя кожної своєї героїні, пропускаючи через себе не лише радість, але їх біль і смуток.
За свою довгу театральну діяльність, Марія Костянтинівна зіграла в величезній кількості вистав. «Запорожець за Дунаєм» (Оксана), «Глитай, або ж Павук» (Олена), «Наймичка» (Харитина), «Безталанна» (Софія), «Бондарівна» (Тетяна), «Сватання на Гончарівці» (Уляна), «Наталка Полтавка» (Наталка), «Лимерівна» (Наталія), «Маруся Богуславка» (Маруся), «Богдан Хмельницький» (Олена), «Назар Стодоля» (Галя) – це лише мала частина з них.
Коли відбулась революція Марія Заньковецька активно брала участь у становленні нового українського театру. Будучи відомою актрисою, вона дуже багато робила для розповсюдження знань, умінь і навиків театральної гри. За її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр. У 1918 р. вона організувала народний театр «Український театр під орудою М.К. Заньковецькою». Разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого у 1922 р. було створено театр ім. М. Заньковецької.
15 грудня 1922 р. Марія Костянтинівна разом з колегами по цеху, її прихильниками відзначала сорокаріччя сценічної діяльності. Саме цього дня всі присутні гості мали змогу насолодитися останнім виступом улюбленої актриси, її грою в «Наталці Полтавці», з якої, до речі чотири десятиліття тому відбувся дебют у Єлисаветграді. У 1922 році Марія Костянтинівна отримує звання Народної артистки УРСР.
Не стало генія української сцени 04 жовтня 1934 року. Похована на Байковому кладовищі.
Д.О. Бережняк., зав. художнього відділу НКМ ім. І. Спаського