До Всеукраїнського дня бібліотек
Світлана Борщ – бібліотекар Ніжинської центральної бібліотеки. Завжди усміхнена та привітна, Світлана погодилася на розмову з нагоди Всеукраїнського дня бібліотек, який традиційно відзначають 30 вересня.
-Я виросла серед книг, – згадує жінка. – Моя мама теж працювала бібліотекарем. Жили ми тоді в селі Хотіївка, що на Корюковщині. Виховувати нас, трьох маленьких дітей, – мене, мою сестру близнючку та братика – мамі допомогала бабуся, але впоратися з трьома вона не могла, тож у нас з сестрою дорога була одна – до мами на роботу.
Змалечку я приглядалася до яскравих книжок на поличках, а коли навчилася читати, то перечитала, мабуть, половину з тих книг… А було в маминій бібліотеці їх до 12 тисяч…
У Ніжинській Центральній бібліотеці Світлана працює майже 9 років.
–Пригадайте свої враження про перший робочий день в Ніжині.
-Мені все здавалося таким знайомим, ніби я тут працювала роки, тож у робочий процес включилася одразу. Пам’ятаю, що це був лютий, і було дуже холодно, за вікном сипав сніг, а до нас йшли і йшли читачі, незважаючи на погоду.
І так щодня: я не пам’ятаю, щоб у нашій бібліотеці колись не було відвідувачів. Чи дощ, чи сніг, чи спека, а люди все одно йдуть !
–Яка вікова категорія переважає?
-І молодь йде, і пенсіонери. Але, здебільшого, 30+. Молодь часто запитує літературу, якої у нас, на жаль, немає – сучасну фантастику або нову програмну літературу. Не так давно просили “Іллю Муромця” українською, а вона ж переважно видавалася російською. Підняли “на ноги” каталоги, знайшли.
Пенсіонери ж люблять переглядати газети та журнали. Або приходять, щоб ми подивилися їм прогноз погоди в інтернеті, чи зробили якусь роздруківку.
–За роки роботи які цікаві випадки можете пригадати?
-Щодня трапляється щось цікаве. У бібліотеці, коли нікого немає, господарює чорний бібліотекар. Хто це – ніхто не вдумується, але саме його рук справа, коли в повній тиші з полиці падає книга. Або вони “самі” плутаються на поличках. Звісно, це жарт.
Нещодавно до нас прийшла 9-класниця з проханням видати їй книгу “Триголовий”. Ми розводили руками, а дівчинка запевнювала, що це твір українського автора, який вимагає вивчення за шкільною програмою. І тоді мені спало на думку, що дитина просто не розчула назву. Так і є – “Тигролови”…
У кожного з нас давно є свій улюблений читач. А у читача – бібліотекар.
Часто ходить жіночка, яка зве лише мою колегу Оксану. Обслуговування іншого бібліотекаря не приймає.
–Чи траплялися конфліктні ситуації на роботі?
-Так. Іноді приходять і вимагають якусь книгу. По каталогу вона в нас є, а на місці – немає, а людині саме ця література конче потрібна. І, якщо вже бачимо, що конфлікту не уникнути (і якщо матеріал невеликий), то роздруковуємо і віддаємо.
-Знаєте, – ділиться Світлана, – багато хто приходить до нас зовсім не за книгами. А за живим спілкуванням. Книга – то лише привід. Поки людина чекає літературу чи роздруківку, то стільки про своє життя встигає розказати… Виговориться, і йде. А ми слухаємо, хоч це і не входить до професійних обов’язків бібліотекаря. Але ми всі, насамперед, люди… Сподіваємось, уже від того, що людину хтось почув, їй стає легше.
–Охарактеризуйте вашу бібліотеку трьома прикметниками: яка вона ?
-Світла, весела, дружня.
Існує таке твердження, що у бібліотеці має панувати тиша. А у нас так ніколи не було! Тут завжди гамірно і весело. А нині у нашому залі проходять заняття “Співдія. Діти”, а там, де діти, ніколи не буває тихо.
–Чи багато в центральній бібліотеці було російської літератури?
-Багато. Уже близько 5 тисяч російськомовних книг ми відклали на списання. Але це довгий процес, це ж не просто взяти книгу з полиці і відкласти, кожне видання треба перевірити, переоцінити. Зараз ми російську літературу, звісно, не видаємо. Та її і не запитують.
Наприкінці розмови пані Світлана говорить:
“Хотілося б, щоб до нас частіше приходили читачі! І не лише за книжками. Будемо раді бачити кожного, знайдемо спільну мову, вислухаємо! Щоб ніхто не почувався самотнім…”.
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
