Олександра Степанівна Пустовгар належить до того покоління людей, які не звикли нарікати на життєві незгоди, побутові проблеми, комунальні чи якісь інші життєві труднощі. Хоч, утім, саме їх від самого початку життєвого шляху випало стільки, що комусь іншому вистачило, може, й на кілька життів.
А вона сьогодні про все прожите й пережите згадує з усмішкою та вдячністю людям і Всевишньому…
Народилася дівчинка у звичайній сільській родині, де звикли цінувати землю й людську доброту, працьовитість та сумлінність. Мабуть, саме це й допомогло вижити і батькам, і дитині в тяжкий період голодоморів. Пізніше її батько, Степан Єфремович хоч і був репресований, однак присуджені йому на той час десять років таборів замість розстрілу видалися родині за щастя. Натомість над Шурочкою ще багато років тяжіло тавро доньки ворога народу. З ним вона після закінчення місцевої семирічки спробувала вступити до Ніжинської медичної школи, та з першого разу отримала відмову.
Рік довелося наймитувати в одному з багатих ніжинських будинків. Бувало, що однієї тільки води по тридцять відер приносила на коромислі, щоб обіпрати і господарів, і їхніх квартирантів-студентів, і худобу попорати, і їжу приготувати… Студенткою хапалася за будь-який підробіток, щоб на житло та харчі заробити, і вчилася добре – на стипендію. Бо ж понад усе на світі мріяла приміряти на себе медичний халат….
А хоч далі школи професійна освіта в Шури не пішла, та в неї був якийсь особливий дар до медицини. Про це дівчині казали й на Волині, куди молоду фахівчиню закинули відпрацьовувати набуті професійні знання, й затим вже вдома, у Носівці, куди дівчина повернулася, аби займатися улюбленою справою…
Загалом, куди б не закидала її медична доля, вона ніколи не нарікала на труднощі, а навпаки, наче загартовувалася ними, поруч з старшими, колегами набуваючи неоціненного досвіду та вміння працювати з людьми. І навіть поза робочим часом у них удома ніколи не зачинялися двері, бо завжди знаходилися люди, котрі потребували її медичної допомоги й жіночої підтримки. Й вона, відчергувавши зміну в столичній травматології, чи в цукрозаводському відділенні носівської лікарні, обійшовши свою патронажну дільницю, випустивши на лінію водіїв міського автопарку чи автопідприємства райспоживспілки, кип’ятила шприци і зібравши бікси, в ніч і в холод, у дощ та вітекр поспішала на поміч хворим…
Сьогодні небагато хто з медичних працівників може похвалитися понад шістьдесятьма роками трудового стажу. А в Олександри Степанівни його саме стільки. І це її ще й досі знають і пам’ятають у багатьох носівських сім’ях, яким вона щоразу приходила на допомогу. Тож не дивно, що й чергові ювілейні урочистості Олександри Степанівни не могли обминути ні рідні та знайомі, ні влада.
Ось і голова ветеранської організації громади Олександра Ляшенко з директором територіального центру соціального обслуговування Оксаною Тонконог з квітами та подарунками від себе й від міського голови Володимира Ігнатченка завітали. Зворушена була такою увагою Олександра Степанівна – зазвичай вона завжди до людей з допомогою та підтримкою, а тут до неї, звичайної патронажної медичної сестри, з теплими вітальними словами та щирими побажаннями. Навіть зніяковіла трохи…
Тож нехай Вам ще довго здоровиться, шановна ювілярко, нехай огортають Вас своєю любов’ю найрідніші люди, хай роки будуть довгими й світлими, а Ваш гостинний дім зустрічає затишком та спокоєм.
Катерина МИХАЙЛЕНКО
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
