У житті, як на довгій ниві – (Життя прожити – не поле перейти) говориться в давній народній мудрості, яка переходить із покоління в покоління. Адже людина проходить по життю не завжди по прямій дорозі. Трапляються і круті повороти, і підйоми вгору, і перешкоди.
Та чи не найбільшим тягарем, що лягає на її плечі, є самотність. Ані тобі кухля води подати, ані словом немає із ким перекинутися. Жах, а не життя!! Отут колом порятунку і стають соціальні заклади на зразок «Гуртожитку Турбота», що функціонує в Лосинівці. А виник він на базі селищної лікарні порівняно недавно. Як то мовиться – не було б щастя, так нещастя помогло.
Після чергової реформи в охороні здоров’я (у нашій же країні все – для людей) запустував другий поверх розкішного селищного медичного приміщення. Отож, щоб не прийшов йому зовсім край, і було прийнято місцевою владою рішення – розмістити на ньому даний Гуртожиток. Хоча селищний голова та депутатський корпус ясно розуміли, що утримання закладу ляже на місцевий бюджет, а це немалі кошти, проте ситуація вимагала такого рішення. Населення громади – а це 21 населений пункт -, як і в державі в цілому, старіє. І обездолених людей, на превеликий жаль, стає все більше та більше.
Соціальний заклад «Гуртожиток Турбота», як структурний підрозділ Центру надання соціальних послуг Лосинівської селищної ради, виник завдяки проєкту «Соціальні послуги по ТГ». А запустився заклад у роботу з допомогою Польщі, за її руки підтримки. Розрахований він на 12 ліжко-місць для постійного або тимчасового проживання громадян похилого віку, осіб з інвалідністю та людей, які потрапили у складні життєві обставини. Дізнатися про життя-буття їхніх мешканців і покликала мене дорога.
Зустрів мене його директор – Ярослав Ступак. Десяток років поживши в Чернігові, він повернувся в рідне селище. Отримав пропозицію працювати завідувачем у гуртожитку, погодився. На мінімальну зарплатню та все ж погодився, змушували сімейні обставини. Два роки був на посаді завідувача, а із січня 2023-го він – директор закладу. До речі, у цьому ж будинку свого часу і з’явився на світ. Народився на третьому поверсі, де знаходилося свого часу пологове відділення. Після школи отримав одну професію, тоді другу. Зараз, навчаючись у Ніжинському агроінституті, освоює третю.
На момент мого візиту в гуртожитку мешкало 6 осіб, сьома перебувала на лікуванні, восьма – за день відійшла в інші світи. Люди із Лосинівської громади.
Можна спостерігати цікаві речі. Як тільки помирає одинока людина, зразу виникають на обрії незрозумілі родичи. Ну як же? Будинок, пай, виплати, інші цінності, набуті померлим. Це дуже прикро, але факт залишається фактом.
– Чому ж пустують дві кімнати?– цікавлюся у керівника.
«Тут я бачу кілька причин, пояснює той. – У людей не вистачає ще культури. Вони ототожнюють гуртожиток із інтернатом, будинком престарілих. А що ж скажуть сусіди? І прийняти рішення мешкати в «Турботі», перебороти внутрішній бар’єр їм важко дається. А вже потрапивши до нього, їхні погляди змінюються.
– Хоч поживу наостанок у людських умовах, – говорить одна.
– Аби я знав, що тут так хороше, то раніше згодився,– ділиться інший.
Є в нас чоловік, котрий проживає із самого відкриття соціального закладу – інвалід з дитинства Анатолій Самойленко. 70 відсотків від сукупного доходу отримувача послуг – йде в гуртожиток, решту доплачує селищна рада. А коли є діти,100 % платять вони».
Хтось мені зауважить – у кожній громаді є соціальні робітники, котрі й надають послуги одиноким людям. Це дійсно так. Працівники соціальної сфери навідуються до своїх підопічних, виконуючи покладені на них посадові обов’язки. А частенько і більше того. Проте приходить час, коли відвідин один раз на день уже не вистачає.
А в гуртожитку, що не кажіть, трьохразове харчування. Кухарі стараються. Щодня молочна каша, горохова, квасоляна, різноманітні супи, масло, булки – тобто, вся та їжа, до якої ми звикли. Навіть у період окупації на столі у гуртоживців був хліб. Хоча й у зменшеній нормі, але був.
Не холодно тут і взимку. Забезпечили гуртожиток і альтернативним опаленням. До газового котла місцева влада додала ще й твердопаливний. Це дає можливість дотримуватися температурного режиму згідно законодавчих норм. В оселі одинокої немічної людини навряд чи було б тепліше. Генератори, плазмовий телевізор, пральня додають мешканцям хай не сімейного, а все ж таки затишку.
А створюють умови, схожі на домашні, чотири адміністратори, два кухари (один із них поєднує обов’язки завідувача) та директор. Медика у штаті не передбачено, але зовсім поруч розташована швидка допомога. А на першому поверсі знаходиться поліклініка. То потрапити на огляд до медика – не проблема. Поряд і аптека.
Чи все так гладко у цьому домі? Проблеми, безперечно, є. Прискорила міграційний процес війна. Багато хто із молодшого населення виїхав, по домівках залишилася більшість людей похилого віку. І хто ж їм принесе миску супу чи горнятко води? Із цього приводу в гуртожиток телефонують із інших громад. Та їм, згідно Положення про «Турботу», доведеться сплачувати до 10 тисяч гривень щомісяця. А чи кожен може знайти сьогодні таку суму? Можливо із часом селищна рада перегляне Положення і стареньким із сусідніх громад стане простіше потрапити в «Турботу». Але поки що так…
А в тому, що гуртожиток повністю не заповнений, особисто я бачу ще одне пояснення – багато жителів громади просто не знають про існування цього гуманного закладу.
Олександр Василенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
