Нещодавно в мережі розлетілося відео, де наш земляк-ніжинець заграв на сопілці у зруйнованому садочку на південному фронті. Це відео зняв Василь Мельников, молодий та талановитий ніжинський музикант Наша редакція, незважаючи на те, що він зараз захищає Україну в одній з гарячих точок, знайшла можливість узяти в нього інтерв’ю.
- Привіт, Василю. Дякуємо, що знайшов час, щоб поспілкуватись з нами. Розкажи, як для тебе почалась війна, що ти думав, відчував, як пережив дні окупації?
- Війна для мене почалася як і для більшості населення України, – вона була очікувана, але все ж була надія на те, що хтось помилився в своїх прогнозах і цього ніколи не станеться.
Непереборне почуття тривоги за рідних, за свою маленьку донечку, дружину, маму, сестру та племінницю. Прийняв для себе рішення йти до центру комплектування та стати добровольцем. Приїхав до військомату, де було багато таких же хлопців та чоловіків, як я. Підійшов до чергового розповів про свої наміри, на що він сказав мені: «Йди хлопче до дому, таких, як ти, у нас вже сотні». Я залишив свої контактні данні та повернувся до дому.
Люди багато говорили про те, що Ніжин скоріш за все будуть обстрілювати артилерією, тому я прийняв рішення (як виявилося пізніше хибне) перевезти свою сім’ю до селища Лосинівка, де проживають батьки моєї дружини.
Наступного дня після нашого приїзду, селом пішли колони окупантів. Це були колони по 100-200 одиниць техніки, від яких, наче від землетрусу, дрижала земля. Так і почалася окупація для моєї сім’ї.
Найбільше хвилювався за свою маленьку донечку Марічку, вона ще така маленька, а вже побачила, що таке війна, окупація, та страшні вибухи «прильотів». Але вона молодець, вона мужньо все переносила.
Саме в окупації мені довелося мати розмову з окупантами. Люди чекали на хліб біля магазину, а коли проїжджали рашистські колони, то всі ховалися за ворота базару, і раптом одна з колон зупинилася. Люди почали тікати, хто куди, я зайшов в базар, де нас і знайшов один з орків азійської зовнішності (короче якийсь бурят). Зі словами: «Не бойтесь, вас никто не тронет» – вивів мене та решту людей на майдан перед базаром. Люди були налякані, перед майданом стояло кілька одиниць бойової рашистьської техніки з вікон та люків якої на нас була направлена зброя.
Почали перевіряти телефони, у мене знайшли Facebook (таке враження, що він для них олицетворіння американської розвідки), і зі словами: «У нєго Facebook», – віднесли мій телефон до свого командира, який лишався біля техніки. Командир дав команду привести мене до нього, і я під прицілом автоматів змушений був виконати цю вимогу. Перше, що він сказав, це було: «Почему вы нас боитесь, мы не пришли вас убивать», – тобто вони всерйоз думали, що ми їх чекали з короваєм в руках! Потім говорив мені щось про наших партизан, щоб вони не псували їм «освобождєніє», на що я відповів, що ми не потребуємо «освобождєнія», що багато хто вивіз з міста своїх дітей в надії що тут безпечніше, і що ніяких партизан серед нас немає. Він щось продовжував про «братскіє народи» про те, що «ми здесь решаем політічєскіє вопроси», і завершив такими словами: «Я много гдє воєвал по свету наёмніком, і знаю, кто такой путін, я сам єго нє уважаю». Це були слова командира окупаційної армії.
- Що було далі, як ти потрапив на фронт?
- Коли нам вдалося виїхати з окупованої Лосинівки та повернутися в Ніжин, я вмовив свою дружину виїхати до Польщі, бо не було зрозуміло, як далі будуть розвиватися події. Разом з моєю дружиною та донькою до Польші поїхала і моя мама.
Повістки та дзвінків з центру комплектування мені так і не надходило. Потім я дізнався, що формується новий батальйон на базі військової частини А3160, куди я і пішов на службу. Здобув військову спеціальність «Водій-механік інженерної гусеничної техніки» в Кам’янець Подільському навчальному центрі, та на данний час виконую бойові завдання на півдні України.
- Ми знаємо, що ти практично з дитинства займався музикою та маєш значні мистецькі здобутки.
- За фахом я музикант, з семи років почав вивчати гру на народних інструментах, зокрема сопілку. Зі своєю сопілкою, я побував в багатьох містах нашої неньки України, та став лауреатом багатьох конкурсів та фестивалів. Не хочу хизуватися, але у моєму добірку лише одне «друге місце», а то всі зайняті «перші місця». Навіть довелося приймати участь в міжнародному фестивалі військових духових оркестрів, від України був військовий оркестр з Чернігова, в якому я був солістом, фестиваль проходив в Санкт-Петербурзі, було це давно, мені було мабуть років 14-15.
А ще одного разу колектив, в якому я грав, приймав участь в фестивалі який раніше влаштовували біля «пам’ятника трьох сестер» України, росії та Білорусі і путін з лукашенком стояли на відстані двох метрів від мене. Якби ж я тільки знав тоді, що цей півтораметровий нелюд вчинить такий геноцид над моєю рідною країною…
Потім працював за багатьма спеціальностями, але музику ніколи не залишав. Найтепліші спогади про Ніжинський районний будинок культури, в якому я працював та був учасником прекрасних народних аматорських колективів «Перець» та «Калинонька з перцем» з якими ми перемагали в фестивалях та конкурсах по всій Україні та брали участь в програмі «Фольк-music».
- Що взагалі значить для тебе музика, і чи займаєшся ти нею зараз там, де захищаєш нашу країну?
Музика для мене має величезне значення. Вона допомагає мені в тяжку хвилину, вона заспокоює та підбадьорює. Ще з дитинства я почав складати простенькі віршики, потім почав писати пісні та поезії. Для мене це – як дихати, я вже не можу без цього жити, будь то мирне життя, чи війна, постійно в голову лізуть рими, які складаються в щось єдине і народжується новий вірш або пісня.
Вже на війні почав знімати в популярний додаток Tik-Tok коломийки про жіночі імена на воєнну тематику, про те як Тетянки, Маринки та Іринки нищать орків)). Людям подобається і мені якась розрада. Обрав саме жіночі імена, мабуть через те, що все таки більше говорять про бійців чоловіків, хоча і жінки на рівні з чоловіками боронять нашу Батьківщину.
Часом я знімаю гру на сопілці, зокрема у мене є відео зі зруйнованого дитячого садочку, коли я його побачив, то у мене перехопило дух, лишилися дитячі речі, іграшки, книжки з казками були на підлозі і по них топталися ноги окупантів. Я виконав уривок з української народної пісні колискової «Ой ходить сон коло вікон», музика композитора Олександра Кошиця в пам’ять про діток, які стали янголятами і їх мами вже ніколи не зможуть заспівати їм колискової.
Насправді, мене в саме серце вражає те, що на нашому шляху нам трапляються міста та села зі зруйнованими школами та дитячими садочками, наші діти позбавлені змоги навчатися та розвиватися. Зрозуміло, що ця проблема буде якимсь чином вирішена до початку навчального року, але все ж таки….
- Про що мрієш після війни для себе, для країни?
Після нашої перемоги, хотілося б святкувати не тільки перемогу на полі бою, а і перемогу над корупцією, над зрадництвом свого народу та збагаченні за рахунок людей, які жертвують собою заради процвітання України. Я вірю в те, що рано чи пізно, ми отримаємо достойне життя в процвітаючій європейській країні в серці Європи!
Спілкувалася Наталія Рульова
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram