Ніжинці Махмутовій Любові Миколаївні 24 вересня виповниться 94 роки. Активна та мила довгожителька мешкає сама, оскільки родичів у неї не залишилось, й на самоті вдруге переживає війну.
Журналісти сайту “Нежатин” поспілкувалися з ніжинською довгожителькою.
-Любов Миколаївно, як ви зустріли звістку про повномасштабний напад росії на Україну?
–Так, як проживаю одна, то крім телевізора поговорити нема з ким, тому він завжди увімкнений. До 24-лютого постійно в новинах говорили про війну, можливий напад, тому це не стало для мене несподіванкою.
-Як Ви самостійно справляєтесь з новими реаліями?
-Як і з усім іншим, сама готую, прибираю, ходжу в магазин, так і тут, подітись немає куди. Пам’ятаю початок лютого, коли бомбардували місто, а особливо район в якому проживаю. Я саме збиралась йти до ванної кімнати, підняла руку, щоб увімкнути світло, і раптово прогримів вибух. Склалось таке враження, що ракета влетіла в одну шибку, а вилетіла в іншу. Мене відкинуло до дверей, я забилася рукою, але більше ніяк не постраждала. Скрізь стояв жовтий пил, навіть декілька секунд нічого не було видно.
-Ваше житло постраждало від обстрілів?
-Так, повилітали шибки. Тільки вчора хлопці встановили нові, до цього вікна були без скла, спочатку було прохолодно, грілась на сонці та під ковдрою. А потім настало літо, то не страшно.
-Ви пережили дві війни. Коли було гірше – під час 2-ї Світової, чи зараз?
-Зараз звичайно, і не лише від інтенсивності бойових дій, але й від жорстокості та нелюдяності. Кожного разу як дивлюсь новини, то плачу, дуже шкода загиблих, особливо дітей.
-Що Ви пам’ятаєте про Другу Світову війну?
-Я тоді жила на своїй малій Батьківщині, Полтавська область, село Пушкареве. Німці зупинились у нас проїздом та пробули декілька тижнів. Жили в кожному будинку, по 3-4 особи, а селяни тіснились в погребах. Але вони нікого не кривдили, жоден місцевий не постраждав. Це навіть для нас стало своєрідним порятунком, адже було голодно, а німці везли харчі з собою, то і з нами ділились. Не те щоб ми їх підтримували, чи що, просто були дуже голодні.
-Ви пережили не тільки війну, але й голод. Як це було?
-Дуже страшно. Страшно, бо люди помирали сотнями, цілими селами, просто на вулиці, як ішли, так і падали. Народ їв те, що міг дістати. Пам’ятаю як зараз, що улюблений період тоді був, коли цвіла акація, ми разом з братами їли цвіт. І це продовжувалось не рік і не два, а роками. Різні були періоди коли гірше, коли трохи краще, але голод є голод. Для мене все склалось краще, бо тітка з чоловіком забрали мене в Ніжин.
-Як складалося Ваше життя в місті?
-Через три дні після переїзду я пішла на роботу, друкаркою на військовому складі, так із 1950 року пропрацювала там все життя, була активісткою. Познайомилась з чоловіком, одружились, отримали квартиру, народився син, так і прожили, правда крім квартири вже нічого й не залишилось. Раніше розрада була з’їздити до батьків на могилу, але з війною і це забрали.
-Чим Ви займаєтесь зараз?
-Та нічим, готую, прибираю, й на те ледве сил вистачає. Люблю співати та танцювати, правда танцювати вже не можу, а іноді співаю. Раніше я гарно співала, зараз вже не так.
-Любов Миколаївно, як Ви вважаєте, у чому секрет вашого довголіття?
-Я ніколи не палила, не пила і весь час працювала, думаю, що в цьому і весь секрет.
Любов Миколаївна зі сльозами на очах говорить про реалії війни та всім серцем бажає, щоб вона як можна скоріше закінчилась. А ми від душі бажаємо їй міцного здоров’я та мирного неба.
Спілкувалася Дарина Кузнєцова
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
