Загинути самому або обрати, кого застрелять замість нього: рашисти поставили жителя Ніжинщини перед вибором…

 

 

 

 

Наприкінці березня 64-річний Михайло Івашко з Погребця Лосинівської громади (Ніжинщина) по­трапив у полон до рашистів.

Того дня, попри пе­ресторогу односельців, він пішов у сусідню Лосинівку. Дорогою його схопили окупанти і доправили в катівню, яку облаштували в Новому Бико­ві на Бобровиччині. Перед своїм відходом з Чер­нігівщини росіяни вирішили розстріляти частину полонених. Михайла поставили перед вибором: загинути самому або ж обрати, кого застрелять замість нього.

Він пішов на розстріл сам…

У селі в Михайла ніко­го не зосталося. Батьки по­мерли, а молодші брати вже давно роз’їхалися: Володя десь у росіі. а Микола в Бу­чі на Київщині“, – розказує продавчиня магазину в Погребці 56-річна Валенти­на Назаренко.

Своєї сім’ї Миша ніколи не мав, меш­кав сам. У нього був психо­неврологічний розлад. Лю­ди поклопоталися й оформи­ли йому пенсію з інваліднос­ті. З неї ї Михайло й жив.

За­молоду він наче й нічого був іще нівроку. Десь відучився, потім працював у кочегарці в Києві. Та згодом недуг став даватися взнаки. Проявляв­ся в тому, що він міг нафанта­зувати собі бозна-чого. При­йде і розказує, що мав роман із Софією Ротару чи ще щось у цьому дусі. Або ж почне прибирати камінці з дороги, щоб машина не наїхала. Та­ке на нього періодично нахо­дило.

Та шкоди він ніколи не робив. Навпаки – допомагав усім чим міг. Моя сестра не­подалік від його хати живе. Якось поїхала на роботу в Ки­їв на кілька днів. Приїжджає, аж тут Миша:

«Олю, де ти так довго була? Усі люди онде картоплю вибирають. Я тобі вже й гичку позносив!“.

Таким він був. Зимою часто до ста­реньких навідувався. Стежки їм від снігу прочищав. За це його годували (сам він їсти не варив). Випити міг, але пенсії ніколи не пропивав“.

Під час повномасштабного вторгнення росіяни в Погребець не заходили. Проте поставили блокпости в Лосинівці (до неї 3 км), кудою проклали маршрут для сво­їх колон.

Навіщо Михайло пі­шов у Лосинівку?

Річ у тім, що з нашо­го магазину люди ще в перші дні все вигребли. Сюди під­возили лише хліб. А Миша в основному ковбасу і консер­ви купував. Ось він і зібрався йти по продукти. Було це 22 березня. Чому росіяни взя­ли Мишу в полон, достемен­но ніхто не знає. Припуска­ють, що він зустрів їхню ко­лону. Та, скоріше за все, про­сто підійшов до військових на блокпосту і почав їм розказу­вати про все на світі. А вони, не розібравшись, закинули його в БТР і вивезли.

При цьому гострої потре­би йти в інше село в Михайла не було, адже односельці по­стійно його годували.

Під час війни в Погре­беці приїжджав голова гро­мади. Просив, щоб не забу­вали про Мишу. Тож ми із су­сідом по черзі його годували: тиждень — він, тиждень — ми з дружиною, – говорить сусід загиблого, 81-річний Ми­хайло Мусійович.

Я ба­чився з Михайлом удень йо­го зникнення. Він десь нади­бав 200 гривень Купив за двадцятку хлібину в нашому магазині й повернувся додо­му. Я його нагодував, потім ще літр молока відніс. А Ми­ша й каже:Піду в Лосинівку чогось куплю”.

Надів новень­ку спецівку з написом “Київобленерго”, яку йому товариш подарував. Я попросив його не йти, бо ж там блок­пост. Та куди там. Сказав: “Раз Галю пускають (це жін­ка з Лосинівки, яка навідува­лася в Погребець до лежа­чої матері), то й мене пустять”.

Останньою з одно­сельців Михайла бачила На­дія Топчій, її хата на краю се­ла. Теж просила його нікуди не йти. Він лише відмахнув­ся: «Мені треба!» І з кінцями…

У Новому Бикові (Новобасанська громада) поло­нених утримували в котель­ні сільського клубу. Части­ну людей окупанти зігнали в тісний підвал, решту лиши­ли в приміщенні котельні, де бранці сиділи на стільцях і ма­трацах.

У квітні столичні жур­налісти відшукали 21-річно­го мешканця Нового Викова Максима Дідика, який теж був у тому полоні. Він роз­повів їм таке: “Росіяни роз­бивали об голови полоне­них скляні пляшки стріля­ли поряд з автоматів, били прикладами. На допит во­дили в бомбосховище сіль­ського клубу. Там роздягали до пояса, шукали татуюван­ня. Потім запитували, у кого з місцевих є золото, гроші, хто був записаний у тероборону, хто мисливець. Погрожували відрізати вуха“.

Серед полонених (усього понад 20 чоловік) військових було лише троє. Їх змушува­ли наглядати за рештою. А коли 26 березня бійців ЗСУ забрали на обмін, то росій­ський командир призначив мене наглядати за полонени­ми.

29 березня росіяни по­чали збирати свої речі. По­напивалися, сказали:

Війна закінчується, будемо їхати додому».

Увечері зайшов ро­сійський командир, поціка­вився, чи все в порядку. Один із полонених – Олександр Лисак – запитав його: “Мож­на мені кави з молоком?» Той відповів: «Ну, пойдем, я сделаю тебе латте”. Вивів, і більше ми Лисака не бачи­ли.

А наступного ранку зно­ву прийшов, крикнув: «Вовк, на выход!» Це прізвище од­ного з полонених Узяв йо­го попід руку і кудись повів. Я думав, на допит, та через якийсь час пролунали постріли… Після цього росіянин по­вернувся і заявив: “Мне нужно четыре трупа. Два уже есть. Нужно еще два».

Підійшов до Івашка, дав йому чарку горілки і запитав: “Пойдешь?” Той сказав, що не піде. Тоді росіянин запро­понував йому вибрати ко­гось замість себе. Михайло категорично відмовився: “Я нікого не обиратиму і сам не піду”.

Окупант буркнув йому, щоб добре подумав, а сам кудись вийшов. Повернувся хвилин за п’ять. Знову підій­шов до Івашка: «Ну, что, готов идти?». Той знову відповів, що нікуди не піде. Окупант налив йому ще чарку, Івашко випив, а тоді сказав: “Готовий!”. І ми ще раз почу­ли постріли. Опісля росіянин вкотре прийшов до нас:Кто пойдет добровольцем?» Усі мовчали Підійшов до мене: Вибирай кто”. Я відповів, що сам піду. Він вивів мене на вулицю, поставив на колі­на і вистрелив біля вуха А то­ді сказав: “Встань! Больше так не говори” і завів назад».

Коли 31 березня росія­ни відступили із села, то міс­цеві знайшли на кладовищі поряд із котельнею три тіла. Двох — 38-річного Воло­димира Вовка і 52-річного Олександра Лисака лю­ди швидко впізнали, оскільки ті мешкали неподалік, у Ста­рій Басані. А ось із третім ви­никли складнощі.

У квітні до мене звер­нулися київські журналісти, які розслідували вбивство ци­вільних у Новому Бикові. Ска­зали, що, ймовірно, третій за­гиблий наш, бо він говорив ін­шим бранцям, що сам із Ло­синівки. Назвали його ім’я і прізвище: Микола (замість Михайло) Івашко, – розказує голова Лосинівської ТГ Ана­толій Стрілець.

Утім у Лосинівці таких немає. А за фо­то загиблого неможливо було впізнати (йому прострелили голову). Тоді я став переби­рати всі можливі варіанти. Ім’я та прізвище збігалося з молодшим із братів Івашків із сусіднього Погребця. Щоправда, той меш­кає в Бучі. Я зв’язався з ним – він живий-здоровий. Почав з’ясовувати далі, і виявилося, що ще 22 березня зник безві­сти його старший брат Михай­ло.

Я припустив, що загинув саме він, а журналісти про­сто переплутали ім’я. Здо­гадка підтвердилася. Царство Небесне Миші. Я його знав. Коли не зустріну – зайду з ним до магазину, куплю йо­му продуктів. І сусідів просив, щоб за ним приглядали. Якби ж того дня Михайла втримали, то, певно, живий зостався б. А так.. Шкода його. Та бачите, навіть попри проблеми з пси­хікою, він ні на кого не вказав пальцем. Сам встав і пішов на вірну смерть. Похований Ми­хайло в Бобровиці. Тоді його ховали, як невстановлену осо­бу. А коли все з’ясувалося, я пропонував перепоховати його у Погребці. Втім брат ска­зав, що не треба. Може, че­рез те, що йому з Київщини в Бобровицю ближче їздити на могилу…

Джерело: газета “Гарт” від 15.09.2022, Олексій Прищепа

gorod.cn

Фото ілюстрове

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь