Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, четверта розмова – зі щирим та відкритим ніжинцем, активістом та патріотом Олександром Максимцем.
“Я повертався з раю, а потрапив на війну…”
-Звістка про початок війни застала мене в потязі. Я на той час реально повертався з раю… З відпочинку, де насолоджувався термальними водами, спокоєм та гармонією, отримавши масу нових супер емоцій… Їду в потязі, аж тут дзвінок товариша і ці слова: “Почалась війна”. Відразу пішло несприйняття дійсності. Та яка війна, кажу, і кладу слухавку. Але ж… Відкинути цю думку і заспокоїтися уже не вийшло: у потязі (а це був “Ужгород-Лисичанськ”) почали дзвонити мало не кожному, і ці страшні слова “прорив”, “війна”, “наступ” наче застигли у повітрі… Прокинувся увесь потяг, один від одного ми отримували бодай якусь інформацію. До Ніжина потяг не доїхав, додому нас забрали друзі, що також проривалися з Києва. Приїхав до Ніжина, усвідомив, що час іде не на дні, а на години, і вимагає рішучих дій.
“Війна з росією – це війна на декілька кроків назад“
Потрібно було швидко щось робити, ставати на захист, а для цього треба було отримати зброю. Чітко розумів, що йде, так сказати, “кинжальний прорив”, і ворожа тактика відома: вони беруть міста в облогу, відрізають комунікації.
Війна з росією – це війна не з цивілізованою країною, а війна за законами 17 ст., бо вона застрягла десь в епоху Середньовіччя.
Мене дивувало, що багато людей втікають у села, сподіваючись там переседіти, не розуміючи, що в селі не може бути такого захисту, як в місті. Місто – це завжди, як замок. Тут завжди будуть лікарі, МНС, пожежники, різного роду фахівці, мінімальний правопорядок, адже частина поліції буде виконувати свою роботу. Гуманітарну допомогу в першу чергу надаватимуть містам. Міста боронять першочергово і зброю захисникам та народному ополченню надають. А в селі хто їх захистить? Та й як пересидіти, коли оркі йдуть армадою і їхні наміри і суть відомі… Кого зміг, я перевіз до Ніжина, 25 лютого тільки но отримали зброю. Комбат відразу дав наказ висуватися на Хвилівку. Там от-от мав початися бій, було завдання – відсікти піхоту від танків…
“Танки під Ніжином – більше, ніж реально…”
У голові не вкладалося, як таке може бути – танки під Ніжином. У дитинстві чув розповіді прабабусі, як вони копали протитанковий рів, коли німці з півдня намагалися перший раз зайти в місто (рашисти, до речі, першу атаку теж з півдня робили в районі Гуньків відразу за сучасним полігоном ТВП). Це був якийсь сюрреалізм: ті ж самі люди, яких ти бачив щодня, маршрутки, магазини, місто живе звичним життям… А тут – ворожі танки за 5 км – це все здавалося нереальним! Але, як виявилося, більше, ніж реально.
“З кущів витягли двох корегувальників”
До Хвилівки ми не доїхали: перед нами був артобстріл Гуньків, біля кінцевої зупинки маршруту 3/9, якраз навпроти ремонтного заводу, де більше 20 років працював мій батько. Палаюча вантажівка, всюди дим, кров.
По дорозі розминаємось з військовою вантажівкою, здається, якесь пзрк авто, на колесах, які спущені й димлять, масло з нього тіче, в авто – поранені хлопці… Приїжджаємо на Заводську, а там падають снаряди. Хлопці з ТРО, разом проходили військові збори. Озброєні лише АК, жодного куплету чи РПГ… Із кущів тягнуть двох чоловіків з телефонами та планшетами, які все це знімали. Вигуки: “Це – коректувальники!”.
Найбільш знервовані хочуть їх розстріляти на місці. Відбиваємо їх, кажемо, що вони цінніші будуть живими. Звязуємо руки. Короткий допит, хто, куди, навіщо. Представилися, що вони з Херсону. Просто гуляли. А я два роки часто бував в цьому місті. Запитую в них про рух маршруток по місту, а вони геть плутались і називали казна-що. Мова російська. Та все з ними ясно… Шапку на очі, пакуємо, вкидуємо в бус, веземо в СБУ. Як дізналися пізніше, у росіян, які йшли на Ніжин, був провідник з Ніжина. Цей чоловік, відомий своїми проросійськими поглядами, їх зустрів біля Ічні, і привів до Ніжина.
“Була версія впустити орків в місто”
Ніжинський батальйон поїхав захищати Чернігів. 58 ще не встигла розгорнутися та закріпитися. Інформації про якийсь спротив 80 складу, але уривками. Все одні чутки, тисячі версій, що між собою не сходились: танки будуть кидати з неба, ворожі ДРГ вже переодягнені разом з 5 колоною орудують в місті…
Було таке: багато хто кидав зброю, зі словами: “Та нащо воно мені треба, я додому” і йшли … Панувала паніка: бензину немає, люди втікають, а ти не маєш на це право бо розумієш – далі життя не буде, а коли буде, то чи то життя буде?
Чітко розумієш, що треба залишатися в місті. І чинити спротив. Просто вбивало, коли чув серед містян версії: нехай оркі зайдуть в місто, пройдуть через нього і підуть далі на Київ. І така – дехто збирався йти на переговори з ними. Врешті-решт, ми отримали наказ вести спостереження за “московською” Глухівською трасою і виявляти диверсантів. Памятаю, привезли чоловіка, який ходив по хуторам-селам у дранті, маскувався під безхатька, не просив ні їсти, ні пити, а випитував лише, де хто бачив військових.
“Купа зброї, а стріляти нікому”
Далі ми обороняли аєродром. Там я зустрів багато знайомих, кого знаю ще з 2014 року.
Афганці, АТОтовці, взвод ТРО з Лосинівки. Загалом небагато, чоловік 50. Реально: у нас була купа зброї, а не було кому стріляти. Та все ж ми з хлопцями організували оборону аєродрому. Досвід афганців став в нагоді.
На нас скидали авіабомби, обстрілювали з артилерії та промахувались, бо грамотно встановили деревяні макети, так сказати “дурилки” рсзр гармати та танка, і вони лупили ті макети. Так було три дні. Інформації – вакуум. Лише одне: не допустити висадки ворожого десанту і захоплення летовища. 58 день і ніч маневрує навколо нас. Б’є ворога з градів та СаУ. Техніка на межі, але люди міцніше сталі. Потім дізнався, що збиралась ніжинська самооборона, роздали людям зброю, а вони не вміють нею користуватися. Виходило таке собі народне ополчення, просто люди з автоматами.
“Коктейлі, шини – хто як хотів, так і командував”
А тактику війни, вуличні бої – в цьому ніхто не розумівся… Накидали купу сміття, шини, які самі є небезпечні – ти підпалюєш ці шини, бєш фугасом, вони розлітаються і підпалюють всю вулицю і все навколо. Якісь коктейлі, мішали їх як попало, ці ящики ставили під шинами – одна куля, і все б загорілося. Робили глухі барикади, де ступити ніде і виходить лише стояти насмерть, а як так, ти ж маєш маневрувати, відходити. Хтось тим командував, хтось іншим…
Саме через подібну організацію загинули герої Зеленого театру, відчайдушно боронивши Херсон. Я сконтактував з теробороною, і на території однієї з ЗОШ почали потроху всьому цьому навчати людей. Логіка для народного ополчення в Ніжині була така: підготувати їх морально і мінімально технічно до того, що коли ворог зміг би прорватися до міста, то по ньому мали б стріляти з-за кожного кутка. Не дати вийти з техніки. Колісна б налітала на створені шипи та пастки, гусеничну б палили у вузьких ділянках та перед завалами на дорогах. Але найстрашніше це була піхота. Її потрібно було давати кількістю. Логіка яка: з 10000 тих, хто взяв до рук зброю, вистрілить хоча б 5000 і влучить 1000 – то це вже результат.
Почали проводить заняття з людьми: тактика медицини, основи інженерних загороджень. Потім наказ споруджувати блокпости і укріплювати вулиці міста, мій р-н на Носівському Шляху. Згадувалося, як у дитинстві грався в пісочниці автоматиками, а тут дають справжній автомат, справжні КАМАЗи, бульдозери, на, бери, керуй.
Облаштовували плити, укріплювали район, щоб унеможливити танковий прорив. Армаду ти не стримаєш, але хоча б вибити їхні перші машини, збити їх у купу і створити вузький прохід, щоб вони не могли просочитись, а потім накрити артилерію.
Поряд були чудові люди з ніжинського ТРО, світлі душою та палким серцем. Та Бог милував… Я бачив, як скрутно в місті з гуманітаркою, як не всі водії доїжджали, почали казати, що все, цього разу прибули востаннє, все закривається, дороги розбиті. Потім ми побачили, що в місто прибуває зброя. У нас було 2 варіанта: або ми готуємося до великої блокади, або до прорива. Отримали наказ розїхаться з міста на ВОПи, а вони були розташовані так, що цей вузький коридор, по якому йшла русня, по ньому їх і будуть гнати та розбивати. І тоді б ми перекривали всі дороги, щоб вони не змогли на них вискочити.
“Ловили бурятів та ДРГ на московській трасі”
Мене призначили старшим на спорудження ВОПу. Хоча за посадою був діловод. Офіцери хоч завзяті, але ні в зуб ногою, як робити той блокпост та поєднати його ще й з бойовим завданням унеможливлення обхідного маневру малої групи броньованої колони противника.
Видали зброю, сказали чекати, а інформації нуль. Ми спланували заманити їх на ділянку між лісів і болотів, вибити головні та задні машини машини і заблокувати їх. Але вони раніше докумекалися і вискочили іншим маршрутом.
Потім ми проводили зачистки навколишніх лісів, недобитки, або ті, хто з ними співпрацював, виходили на блокпост, ловилися в атобусах, попутках, які їхали по московській трасі, намагалися загубитися між людьми. Що говорили? Мовчали. Просили тільки, щоб їх не розстілювали на місці. Ми передавали цю погань СБУ та поліції. Бачили навіть екзотику мешканців ДНР з їх паспортами. Просто премія Дарвіна серед шпіонажу.
Знаєте, що ще дивувало… Деякі спритні підприємці чіпляли на свої авто таблички “груз 200”, або “евакуація”, і так везли продавати товар на Київ, або з Києва. З підробними документами, без найменших докорів сумління. Цинізм зашкалює…
“Розробили власний комплекс роботи, який оцінило українське командування”
Над Ніжином почали все частіше літати ворожо-розвідувальні дрони. Ми пішли на протидію, створили групу однодумців та ентузіастів і довели командуванню, що це конче необхідно.
Знайшли інвесторів, які придбали нам потрібне обладнання. Ми розробили власний комплекс роботи, який оцінило українське командування.
Хвалитися не буду, але, повірте, на дуже високому рівні визнали нашу методику. Так, довелося трохи поганяти ті дрони, що активно “дивилися” за залізницю, щоб вирахувати, коли буде перевезення зброї і нанести удар. А наша задача полягала в тому, щоб вони зникали. Ось так і працювали. Але відкритим залишається питання: той, хто запускав ці ворожі дрони, нікуди не дівся з міста. Тож треба бути пильними не розслаблятися.
“Війна тричі все підсвітила”
Я ніяких геройств не робив. Робив що міг. А війна – вона все втричі підсвітила. Багато хто і сам того не хотів, та показав справжнє обличчя. Проводив титанічну роботу з допомоги людям. Вчиняв дійсно героїчні вчинки, які врятували місто. Але і дивувало, як деякі супер-воїни, або “мамкіни бандіти” із Ніжина, альфа-чоловіки сиділи по підвалах, боячись навіть вийти за гуманітаркою, просили свої жінок ходити за їжею, бо там бахкає, або можуть в армію забрати.
Тікали як миші з міста хто куди. А бажано до Ужгорода, щоб там увірвати собі новий позашляховик без розмитнення.
Головне, про що я думав тоді?.. Що нам обов’язково треба було протриматися певний час, щоб тільки рашисти не зайшли в місто. Аби не закріпилися. Аби не вдарили з усієї сили Чернігову з півдня. Тижнів зо два, можливо місяць, вірив що підключиться допомога світу, потрібен був час, аби перегрупуватися, але голове – не запустити русню сюди. Вибити б ми їх вибили, але скільки б зла вони тут зробили…
Весь цей час відчувалась якась незрима підтримка вищих сил, що не давала людям впасти духом, відвертала багато ракет від будинків. Давала сили, мужність віру захисникам. Отже перекази про Ніжинські церкви – правда.
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
