Подолала шлях чотирма країнами, щоб дістатися окупованого Донецька і повернути додому до України онука.
Донька Людмили Сірик разом із родиною на момент повномасштабного вторгнення жила в Маріуполі. З комбінату імені Ілліча вони потрапили до російського полону. Матір і сина розлучили – хлопчика забрали до Донецька, де нині жінка – невідомо.
Людмила Сірик з селища Дружба, що на Ічнянщині. Її донька із чоловіком та двома дітьми жили у Маріуполі. Там їх застало повномасштабне вторгнення Росії.
“Мені дзвонить: «Мамо, в нас таке тут робиться». Каже, що вже танки оточують, стрілянина то була за 20 кілометрів від нас, ми чули вибухи, а тепер нас оточують, що нам робити, ми всі сидимо у підвалі. 24-го я вже її не чула, уже зникла вона зі зв’язку“, — згадує Людмила.
Жінка почала шукати якісь звістки чи дані про рідних у соцмережах. У Фейсбуці знайомі побачили оголошення із фотографією онука і підписом, що він шукає бабусю. Так вони почали зідзвонюватися.
“Я знайшла його й одразу спитала: «Де мама?». Він каже: «Не знаю». Я кажу: «Як не знаєш, вона ж з тобою була?»”, — розповіла Людмила.
Наприкінці березня Сашко потрапив під обстріл і отримав травму ока. Він біг рятувати трирічну сестричку.
“Ми були надворі біля мангала і почався обстріл, ми заховалися між гаражами, а потім я згадав, що сестричка у сусідки вдома. Я побіг по сестричку, а там була мама. Я забігаю у під’їзд і тут вибух“.
Родина перебралася на комбінат імені Ілліча, щоб там хлопцеві надали медичну допомогу. Звідти вони потрапили у полон до російських військових.
“Мама зі мною була ще в шпиталі, а потім уже, коли здалися в полон, відвезли на «КамАЗах» російських в якісь ангари.Там були усі військові. А потім сказали здати телефони, а наступного дня уже повезли нас із мамою в Безіменне. Її там допитували, може, години три. Я сидів чекав, а потім її провели й вже приїхала Новоазовська служба у справах дітей і мене забрали. Вони сказали, що мама приїде, може, днів через три. Я чекав, а вона так і не приїхала“.
Хлопчика забрали до лікарні у Донецьк.
“Там мене опитували, де мама, де рідні. Я їм розказав, що у мене є бабуся, що маму забрали, а вітчим воює. Потім там допомогли із бабусею зв’язатися. Я у друга по палаті брав телефон, до бабусі дзвонив. Я їй розказав все, як було. Я хотів, щоб вона мене швидше забрала“.
Людмила Сірик тим часом попросила допомоги у влади, збирала документи та збиралася їхати до Донецька за онуком. Дорога пролягала через Польщу, Литву, Латвію, Росію й окуповану Донеччину.
“Я нічого не боялася, я знала, що мене дитина чекає, я буду разом із ним, де він не буде, а я буду з ним“.
Людмила розповідає: правдами й неправдами через купу російських блокпостів і чотири країни їй вдалося повернути онука до України. Зараз хлопець ходить до школи, йому зробили операцію на оці, але чи відновиться зір – невідомо. Про доньку Сніжану, каже жінка, досі нічого не відомо.
“У нас є така інформація, що Сніжана Козлова (на цей час її прізвище) жива. І вона знаходиться, але це ще було на кінець літа, в Таганрозі в СІЗО. Наскільки це правда, ми не можемо це перевірити. Чи є вона там досі, чи чому її так довго тримають“, — розповіла начальниця відділу освіти Ічнянської міської ради Лариса Реус.
Сашко каже, що дуже сумує за мамою і чекає на неї. Для нього найстрашніше було, коли їх розлучали.
Детальніше у сюжеті:
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram