Що я знала про Людмилу Охріменко, на запрошення працівників міської Публічної бібліотеки йдучи до них на творчу зустріч з цією харківською письменницею? Та практично нічого. Звісно, можна було б «загуглитися» і в мережі світової павутини «пройтися» по творчому та життєвому шляхах Людмили Леонідівни. Однак свідомо не стала цього робити. Бо дуже вже хотілося зберегти в пам’яті перше враження від зустрічі та, як то кажуть, з перших вуст почути її особисту історію. Таку історію, що їх зазвичай не виставляють на широкий загал, а приховують саме для таких ось щирих і втаємничених розмов про особисте й сокровенне.
Єдиною інформацією, якою володіла, було те, що написаний Людмилою роман «Оскар» у 2021 році членами Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова» був визнаний найкращим романом на військову тематику…
Цікаво, ким була і яким життям мала жити авторка, щоб написати твір про війну, про який казали, що його просто не може написати жінка? Та й чи до снаги цивільним жінкам братися за написання роману, описуючи військові події й подаючи факти, які через роки й десятиліття ще тільки «виплаватимуть» в українській поствоєнній історії?
Утім, будь-які питання відпали, щойно ця привітна, усміхнена жінка в окулярах, за темною оправою яких ховався блакитний погляд вже трохи втомлених очей, заговорила. Бо свою сповідь вона почала не з сюжетних ліній і не зі свого мистецького пошанівку, а з усім нам гіркопам’ятного чотирнадцятого року з кримським та елденеерівськими псевдореферендумами, з яким ми назавжди зачинили двері перед усім, що пов’язували нас з росією – мовою, історією, культурою. Бо зрада не можна пробачити. Нікому й ніколи. Людмила Охріменко розповіла, що багато років жила й працювала в Криму, згодом – у практично російськомовному Харкові, а,в ідтак і сама майже сорок років говорила і писала цією мовою. Та після цієї рубіжної дати у ній відбулося «обнулення», а ще – заговорило козацьке коріння та згадалася бабуся, яка, будучи малограмотною, напам’ять читала дівчиці «Кобзаря», розповідала дитині народні казки й на руках носила її, малу, до української церкви. Все це дало можливість їй легко згадати українську мову, культуру, щоб на повен зріст відчути себе справжньою українкоюПерші літературні спроби Людмила почала робити ще в дитинстві, ведучи щоденника. Та, власне, робить це й зараз. Завжди записувала власні спостереження й роздуми, спілкувалася з багатьма людьми, просила їх розповісти свої історії, вплітала все в єдиний сюжет, який потім і лягав в основу її творів. Однак якщо до чотирнадцятого року ще були переважно жіночі оповідання, то після вторгнення окупантів у Крим та Донбас в її щоденнику почав нагромаджуватися вже інший матеріал. Війна дала їй поштовх для написання нових художніх творів, воєнної публіцистики та вже інших нових, не менш проникливих історій. Так з’явилася на світ «Муха в окропі на окупованій території». Нещодавно цю книгу було перевидано вже втретє. У ній розповідається про трьох подруг з окупованої Горлівки, яких російське вторгнення поставило по різні сторони барикад, але не позбавило людяності й гідності.
Є у неї «Волонтерські історії». За її словами, це – справжні історії про справжніх людей. Отримавши за цей твір літературну премію Миколи Томенка, Людмила всю суму передала на потребу Збройних Сил України.
В основу свого «чоловічого» роману «Оскар» Людмила поклала історію військового розвідника, кримського татарина за національністю і мусульманина за віросповіданням, який у 2015 році потрапив в російський полон і не зламався, а вже з перших днів почав готувати втечу. Зазнавши неймовірних, нелюдських тортур та випробувань, скалічений, але не зломлений, він вижив. І сам звернувся до Людмили, аби вона описала саме його життєву історію про той страхітливий період життя воїна для того, щоб всі, хто її читатиме, знали, хто і заради чого сьогодні стоять на захисті наших життів. Відчуваючи величезну відповідальність та довіру, авторка під час написання постійно консультувалася з діючими військовими, так би мовити «вживалася в роль», наскільки це було можливим настільки, що навіть досвідчені розвідники дивувалися її наполегливості та старанності. І в неї все вийшло. Причому ця розповідь виявилася настільки захоплюючою, правдивою та достовірною, що нещодавно письменниця отримала пропозицію зі світу вітчизняної кіноіндустрії про екранізацію цього твору та написання за його мотивами сценарію…
У кожного свій фронт. У Людмили Охріменко він не тільки письменницький, а ще й волонтерський. Майже щовихідних аж до сімнадцятого року ця жінка їздила на передову з гуманітарними вантажами. Натомість у силу віку та здоров’я від початку повномасштабного вторгнення вона займається організаційними питаннями збору, закупівель та організації гуманітарних відправлень та воолнтерських вантажів у гарячі точки, де боронять українську землю наші воїни.
Активно їздить регіонами, розповідаючи про героїв своїх творів та їхніх реальних пропотипів, про ситуацію, в якій перебувають наші воїни й навіть тут волонтерить, всі кошти від реалізації книг також передаючи на потреби наших воїнів. І втома в її очах від того, що від початку року ось така зустріч з читачами у Носівській бібліотеці в неї вже сто вісімдесят сьома. П’ятнадцята на Чернігівщині. І до нас ця інтелігентна й спокійна жінка з добрим поглядом й таким міцним, сталевим стержнем в характері й полум’яним неспокійним серцем, завітала прямо з Бобровиці. А перед тим така зустріч відбулася у Чернігівській обласній універсальній науковій бібілотеці імені Софії та Олександра Русових. І що після Носівки у неї того дня ще мала відбутися ще зустріч з ніжинськими читачами…
Спілкування з Люмилою Охріменко в Носівській бібліотеці й справді видалася надзвичайно теплим та душевним. Зі щирою вдячністю про неї працівники бібліотеки вручили письменниці квіти, а членкині клубу рукоділля «Руно», що діє при бібліотеці, подарували власноруч вигаптовану майстринями вишивану серветку. Гостя ж збагатила бібліотеку презентованими на зустрічі книгами. Їх із задоволенням також купували й учасники зустрічі, адже знали, що кошти від їх реалізації підуть підтримку наших хлопців.
Я вибрала собі «Муху в окропі…» , одну для себе і ще одну – на подарунок. Буквально наступного дня мала їхати на гендерний медіакемп, тож хотілося презентувати саме цю книгу організаторкам – про три жіночі долі, в життя яких прийшла й, на жаль, ще сьогодні продовжує залишатися війна. Свою хотіла прочитати в дорозі, та взявши до рук, вже не змогла відірватися, доки не перегорнула останню сторінку. Взяло …
Катерина ГАВРИШ.
На знімках: фрагменти зустрічі носівських читачів і читачок з харківською письменницею Людмилою ОХРІМЕНКО.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram