Жила у Марини в Ядутах сестра двоюрідна. У Ядутах, кажуть, голоду не було. На річці Трубині стоїть село — рибу ж з річки усю не експроприїруєш, як би не хотів. Позичила вона трохи риби і стала мінять Марина хлібець там, чи картопельку на рибу і навпаки.
Скільки воно там мінялось! П’ять — десять картоплин та дві пригорщі муки тишком-нишком середночі. В обіди виходить з ворочком муки, а опівночі з рибою повертається, одразу вночі і вимінює. Крапелюшечку малу дочці дає поїсти, а решту знов несе на Ядути.
Через час оддала борг сестрі мукою та картоплею і навару лишатися стало більшенько. Гіркий той навар був! У виміняну муку додавали вербову кору та потерть усяку щоб більшенькі перепічки виходили, а картоплю з крейдою товкли або з горчичною макухою. Здóрово берегла тоді Марина картоплю. Як потепліло, то тих дві бульби, що у навар виходило, обчистить бувало, середину дочці зварить, а лушпайки на городі закопає.
Бідкається:— Після такого урожаю голодуєм! — і правда, пшениця ж була уродила, хоч намисто нижи, а картоплиною людину убить було можна.
Весною, як скрес сніг, стали люди збирать на колгоспному полі гнилу кортоплю. Потім стали пекти коржі з молодої трави і листків з дерев. Потім акація зацвіла — люди той цвіт збирали, переминали у ступках і пекли коржики. До самої смерті потім голова боліла у Мані од запаху акацієвих квіток.
Хто де вмер з голоду чи не вмер в Оленівці, Маня не знала — з хати майже не виходила, а з двору і зовсім. Увесь світ зменшився їй до материної хати, а в центрі того світу — власний голодний живіт надувся як бочка. Та усе сосе під ребрами, та болить, да ниє, а інколи — як ножем ріже. А в голові — одна думка: «Їсточки, їсти, їсти…»
Лежала пухленька собі на печі, чекала, чи вдасться щось матері принести сього дня — хоч кілька зеренець, хоч пів картоплини. Принесе, бувало, Марина жменьку висівок яких, запарить окропом:— Їж, дочечко!.. — тая з’їсть половину:— А Ви, мамо?— Та я не хочу, — каже вдова, а у самої аж очі позападали. А Маня і їсть — не думає дитя, що то мати життя своє дитині оддає. І в глибокій старості корила себе Марія за це, як згадувала…
Зникали останні сили. Упаде, бувало, Марина коло дочки на пил, а Маня притиснеться до матері:— Мамо, а як Ви думаєте — оце якби нам хоч три зеренця, то може б ми живі осталися? — тоді вдова через силу піднімається з полу, жалує по голівці доню висохлою наче аж восковою рукою, і човгає знов пішки на Ядути попухлими ногами. А рука тая сухенька — шкіра стала, як бумага папіросна, суха та прозора, кісточки через неї просвічуються і жили сині.
А на городі жито посіяне, отеє що встигла Марина через задні двері винести, — уся надія на нього. Була і добра грядка суниць. Як дочекалися — слава Богу! — ягодок, то трохи повеселішало. Підтримали ті суниці Марійку малу. Стала виповзать на шлях за ворота, проти сонечка грітися.
Сумний рік був тридцять третій. Люди мовчки сновигали як тіні — наче якісь привиди у полях порпаються. Діти з пухлими животами і старечими, наче яблука печені, лицями, ловили мишей і жаб, і смажили їх на багаттях. Мовчало болотяне птаство — голодні діти порозорювали усі гнізда. А вороннє каркає! Раніш, у ТІ часи, як пасли пастушки худобу, то хлопці, бувало, і на верби лазять, воронячі яйця деруть. А тепер не та година настала! На дерево залізти сили катма. Біда тільки тій птасі, що на землі гніздечко в’є, а галіччю — воля!
Видно, як людям, так і птахам — найбільше біди тому, хто до землі ближче.
Уривок з книги «Сіль землі» Автор Андрій Веремієнко
За реальними спогадами нашої бабусі Марії Ященко (Болобан)
Борзнянщина Чернігівська область
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
