Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну.
Що насправді відчувають біженці за кордоном, з якими проблемами зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися – розповідаємо історії ніжинок, які вирішили втікати від війни в інші країни.
Наталія П. (мати двох дітей, один з яких має обмежені властивості здоров‘я) виїхала до Ірландії влітку 2023 року.
Коли особисті втрати на цій війні (я поховала брата, кума, купу близьких приятелів та друзів що несли службу в ЗСУ) досягли для мене своєї критичної позначки, коли ракетні удари по українських школах і похорони 20-річних військових стали звичною справою, я зрозуміла, що просто більше не витримаю і прийняла рішення вивозити дітей з України, аби врятувати їх.
Це було нелегке рішення. Навесні я посадила і обробила городину – сподівалась на перемогу, а коли дочекалась перших кабачків і зрозуміла що до повноліття сина лишився місяць, тицьнула пальцем в карту і купила квитки до Польщі. Зібралась за день. Серце рвалося бо в Україні лишалося все життя. Батьки, друзі, рідня… Щойнопідсипана картопля і персики що наливались медом… Гортензії та сортові квіти з любов’ю висаджені навесні… Але це був вибір без вибору.
В Польщі ми сіли на літак і попрямували до Ірландії. Чому Ірландія? Тому що в школі вчили англійську і сподівались буде легше адаптуватись.
Смарагдовий острів зустрів дощами і теплими обіймами. Я ніколи не була в інших країнах Європи, нема з чим порівняти, але те що робить уряд цієї країни і прості ірландці для нас – варте окремого допису. З нами возились, як з малими дітьми, допомогли з житлом. За місяць старший син знайшов роботу і пішов працювати. Молодшого вдалося влаштували до школи і організувати реабілітацію (у сина інвалідність, ДЦП). Для дорослих тут є можливість безкоштовно навчатися аби змінити чи підвищити кваліфікацію і знайти кращу роботу… все добре… Але…
Знаєте, що найважче в чужій країні? Те, що рано чи пізно настає час, коли ейфорія від усвідомлення того, що ось, мої діти нарешті в безпеці, змінюється на порівняння. Щоденні порівняння, в яких чужа країна знову і знову програє рідному дому, Батьківщині.
Інша ментальність, інші правила, бюрократія і клімат. Страшенно сумую за домом і Україною. Остаточно впевнилася в тому, що й так знала – краще рідної землі немає. Донатимо, молимось, чекаємо перемогу, щоб наступного після неї дня, взяти квиток на літак і повернутися.
Олена Ш. (педагог, має 14-річного сина) про свої враження від Німеччини.
Коли під містом стоять рашисти, щодня чути вибухи та щоночі приходиться ховатись у погребі від тривог – на роздуми небагато часу. Знайшла транспорт, який віз людей до Німеччини, оплатила поїздку, зібрала речі першої необхідності для себе та дитини – і вперед. По суті їхала в нікуди. Попередніх якихось домовленостей про те, де я зможу зупинитися в Німеччині, не було.
Коли я в квітні 2022 року приїхала до країни – німці практично не мали уявлення, що робити з нами – біженцями з України. Пропонували розміщення в шкільних спортзалах. В такому от шкільному спортзалі разом з десятком інших родин спочатку жила і я. Лише після того, як я попросила, мені видали мінімальний перелік речей для побуту. Німці – дуже практичні, зайвого не роблять. Якщо ти сам не скажеш, що тобі щось потрібно, вони запитувати не будуть. Німці організували для нас безкоштовну роздачу продуктів харчування – хліба, овочів, йогуртів тощо. Потім для мене підшукали житло в далекому гірському селі, де нас прихистила німецька родина.
Щодо оформлення документів у Німеччині все дуже непросто. Виплати почалися більш ніж через три місяці з мого приїзду. Тут не так, як в Польщі, що спершу виплата, а потім реєстрація, а навпаки – ти маєш пройти всі кола реєстрації – і тільки потім тобі дадуть матеріальну допомогу. Сам процес реєстрації дуже складний та тривалий. Особливо коли не знаєш мови, і не так, як в нас – ніхто не підкаже, де знаходиться та чи інша установа, чи яким чином можна прискорити процес. Було багато плутанини з документами, бюрократії – відправляли з однієї установи до іншої, і ніхто толком не міг пояснити, що і як. За більш ніж рік, що я в Німеччині умови для соціальних виплат весь час посилюються. Наприклад, відтепер українці обов’язково мають ставати на біржу праці.
Через якийсь час я знайшла роботу, беру участь в різних акціях на підтримку України та зборах коштів. Наприклад, завтра в нашому місті відбудеться ярмарок-продаж виробів зроблених власними руками і всі гроші підуть на підтримку нашого ЗСУ в Україну.
Поки що повертатись не планую.
Я до останньої моменту не була впевнена, що зробила правильний вибір, коли виїхала. Але коли ми проїжджали села біля Києва і побачили страшну картину наслідків справжньої війни, то я остачно вирішила – я все правильно зробила! Біля мене моя дитина і вона повинна жити! Після того, як на території нашої області припинились бойові дії, я зіштовхнулась з хвилею хейту від знайомих, через моє перебування за кордоном там мій вибір залишатися в Німеччині до закінчення війни. Таким людям я хочу сказати: якщо хтось вважає, що в Європі легко і нас тут всі чекають, то ви помиляєтесь, не легко. Коли дома ти мав все, а тут у тебе немає нічого, ти навіть спілкуватися не в змозі з місцевими мешканцями. Це зараз усі знають, як було, але ніхто в перший місяць війни не знав і не міг знати, як буде (та й нині з упевненістю не скаже ніхто). Але я знаю, що моя дитина в безпеці, тому вибір вірний!
Тетяна М. (працівниця бюджетної сфери, має доньку-дошкільницю) втікала від війни в Польщу.
Дуже важко було їхати у невідомість, залишаючи домівку, чоловіка, який захищає нашу країну, стареньких батьків. Особливо важко, коли ти в цю невідомість везеш маленьку дитину. Незнання мови, маршруту, людей тільки додавало тривог. Усвідомлювала, що це світ, в якому потрібно буде максимально швидко зорієнтуватися, бо твоя дитина поряд із тобою і ти відповідаєш за неї. Я виїхала, як тільки нашу область звільнили від рашистів.
Дорога в Польщу була складною та виснажливою: багатогодинна черга на перетин кордону, мала дитина на руках – тільки додавали хвилювань. Потому вісім годин їхали Польщею: ми прямували до невеликого містечка, де потім я з донечкою прожила майже три місяці. Зустріли нас дуже привітно. Знали, що ми з довгої дороги. Люди приготувалися, накрили святковий стіл, ознайомили із нашим побутом. Ми жили у великій польській родині, яка складалася з трьох дітей та чотирьох дорослих. Великий будинок, в якому знайшлося місце і для нас. Привітні люди, які допомагали в усьому: доглядати та бавити дитину, возити її до садочка, бо я знайшла роботу в іншій частині міста. Вони підтримували в усіх організаційних питаннях: показували, знайомили, допомагали оформити фінансову допомогу від польського уряду. Буквально за два тижні завдяки їхній допомозі моя дочка вже ходила до польського садочка, а я знайшла роботу.
Тим більше прикро мені було почути, що до нас у них жила сім’я, яка не тільки по-хамськи вела себе, вважаючи, що їм всі все винні, а ще й обікрала. Мені соромно, що серед наших співгромадян є такі. Які враження ви залишаєте про себе, про українців? Однак, навіть незважаючи на це, польська родина не втратила своє бажання допомагати, робити добро. Пощастило мені і з роботою, хоч вона була і важка, і не по спеціальності, – але мені до душі. Я працювала флористом – складала букети.
Ми швидко влаштувалися та інтегрувалися. Узагалі польська мова дуже подібна до української. За 2 місяці ми вже розуміли 70 % того, що кажуть поляки. Тому, на мою думку, в Польщі людям із України найлегше адаптуватися. Немає сильного мовного бар’єра. Поляки дуже співчувають нам, вони щиро хвилюються за українців. Їхнє телебачення постійно транслює об’єктивні новини про Україну, тут переймаються українською бідою, допомагають абсолютно всім. Ми для себе відкрили Польщу в контексті дружньої країни, щирих людей, які всіляко намагаються нас підтримати: вони не лише дають прихисток, а виявляють свою турботу у ставленні до нас. У Польщі діє багато соціальних програм на підтримку українців, вони передбачають надання безкоштовної медичної допомоги, соціальних виплат, навіть оплати шкільного приладдя для дітей. Був дуже приємний момент, коли в містечку, де ми мешкали, наша діаспора влаштувала на Великдень святковий захід для українців з національними піснями, подарунками для дітей, традиційними великодніми частуваннями, а головне – з домашньою гостинністю та турботою.
Та, попри таку гостинність, звісно, за найпершої можливості українці намагаються повертатися додому. Мені бракувало рідної домівки, мови. Ти йдеш вулицями і усвідомлюєш, що ти на чужині, а в твоїй країні йде страшна війна. Від цих думок шкіра покривалась мурахами – від невідомості, як жити далі, від новин, які я читала 24/7. Я не змогла довго залишатись далеко від батьків, домівки, від свого чоловіка, який захищає нашу країну в Збройних Силах України, і з яким тут я маю змогу хоч раз на півроку побачитись. Вже більше року, як я з дочкою повернулася до України, і щоразу і з величезною вдячністю згадую польську турботу, щиро дякую полякам за підтримку, за все, що вони зробили для нас і наших дітей. Я і досі продовжую спілкуватись з своїми друзями з Польщі, вони кличуть нас знов до себе, обіцяючи прихисток та роботу. Та я вважаю, що моє місце тут – на моїй Батьківщині. Щодо Польщі – в якійсь мірі ця країна мені стала рідною і я завжди захочу сюди приїхати туристом, в гості. Але то вже після Перемоги.
Три жінки, три матері і три різні долі. І одна біда для всіх.
Наталія Рульова
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram