Все більше і більше сіл зникають з карти України, і Чернігівщина не вийняток. З кожним роком зменшується не тільки кількість населення, але і кількість населених пунктів, які були розвиненими та квітучими. Люди похилого віку ще подекуди залишаються, але їх зовсім небагато, в основному їх забирають рідні. Село – колиска української культури, мови, вичаїв, традицій, пісень, приказок, легенд та переказів… Колись тут вирувало життя, дзвеніли дитячі голоси, духмяно пахло з печей свіжоспеченим хлібом та «впрілою» картоплею. По дворах було багато худоби, працювала чоти річна школа, сільський клуб, магазин. Родив колгоспний сад, на фермі бігало безліч свиней різного віку, коні, корови. Орали, сіяли, збирали. Ввечері родинами, ходили один до одного на гостини – співали народних пісень… Та де воно все поділося? Ніби і не було…
Село Холявки Ніжинського району – кожного разу заїжджаючи сюди, привітно посміхаючись мене зустрічає одна старенька бабуся , яка сидить на «кладці», вигулює курей. Завжди вітається, хто проїжджає, і залюбки вступає в розмову поринаючи в спогади, бо дуже вже рідко трапляються співрозмовники, які бувають тут. І слухаєш все з цікавістю, адже такої інформації ти не знайдеш на жодній вікіпедії: Найстаріша, корінна жителька села, яка народилась і все життя тут проживає. Заїжджаю поспілкуватись. Застаю її за звичною буденною справою – вигулом курей.
Доводиться говорити голосно, адже трішки підводить слух, але спілкуватись допомогає донька Савченко Ганна Михайлівна (1953 р.н) та її чоловік Савченко Микола Кузьмич (1954 р.н), які теж проживають разом з бабусею. Роговець Марія Іванівна народилася 14 березня 1930 року, весною їй виповнилось 93 роки. Працювала ланковою в колгоспі, потім на відгодівлі телят, перед пенсією працювала біля свиней. Має внучку та правнука, які частенько приїжджають в гості.
Донька Ганна Михайлівна розповідає: – В селі було близько 40 дворів. Майже всі жителі працювали на фермі. Коли ферми не стало, молодь потроху почала виїжджати, адже працювати не було де. Поступово в селі залишились тільки люди похилого віку, які не захотіли залишати рідні домівки. Багато вже померло. Тепер постійно живемо тут тільки ми в трьох. Був такий період, що людей було дуже мало, а потім почали все частіше навідуватись діти до батьківських хат, деякі будинки купили на дачі, то тепер людей багато.
– А скільки корінних жителів проживає на сьогодні в селі?
– Нас троє, та наша сусідка Петренко Олександра Григорівна, але вона не постійно тут проживає, слабує, тому діти забирають до Ніжина. А зараз тут вона з донькою.
Донька Олександри Григорівни, Мехед Любов Василівна, побачивши через паркан, що ми розмовляємо, підійшла, долучається до розмови.
– Мама, не уродженка села, вона родом з Великої Кошелівки 1936 року народження, у 1975 році вийшла заміж за батька Петренка Василя Петровича, він місцевий, «халявський». Працювали обоє в колгоспі, тато помер у 2013 році. Мама жила сама, а потім почала хворіти і тепер проживає зі мною.
– У вас нема тут магазину, де берете продукти та хліб? Чи вам підвозять?
– Ні, давно вже не підвозять, продукти діти привозять та і хліб, але ж їздять не часто, у Миколи (чоловік Ганни Михайлівни)є мопед, то їздить у Титівки і у Велику Кошелівку в магазин по хліб і до людей по молоко – відповідає Ганна Михайлівна Савченко. – Чи не виникало у вас бажання виїхати звідси? Адже взимку тут взагалі майже людей нема та і доїхати до вас дуже не просто. Особливо якщо нема особистого транспорту. – Ні, не думали… – в один голос відповідає подружжя Савченків, бабуся теж хитає головою: – Ні… – А ми з чоловіком хочемо повернутись на постійне проживання, бо тягне сюди, ввесь свій вільний час проводимо тут. Я вже на пенсії, а чоловік ще працює, тому, як тільки він вийде на заслужений відпочинок, ми відразу переїдемо сюди. Робимо потроху ремонт у батьківській хаті і будемо доживати тут. Тут гарно і спокійно, гриби, ягоди, рибалка. Та і на городі все своє. Люблю своє село! – говорить Любов Василівна Мехед.
– Одна печаль у нас, в тому році спиляли наше дерево, яке всі називали «Дзеркалом села», а ще візитівкою – це був велетенський ясокор! Його навесні 1960 року посадила біля магазину, моя свекруха, продавець Мехед Ольга Григорівна. Він був зовсім маленький, але ріс швидко. Вона за ним доглядала, а згодом вже, за ним доглядали всі жителі жителі. Пишались ним! Але в тому році, коли ми приїхали на вихідні, то від нашого «дзеркала» залишилось тільки сміття розкидане по траві – зітхає Любов Василівна. Чи то вже комусь потрібні були дрова, чи був аварійний,ми не знаємо. Спиляли та й нема. Навесні йому мало б виповнитись 63 роки.
– Прикро звичайно, а можливо в такому віці він ніс загрозу для ліній електропередач, та будівлей поблизу. Треба мабуть на тому ж місці посадити нове дерево, і воно буде рости та радувати око – запропонувала я. Ще довго розмовляли, і про політику і про війну, і що, і де нового. І я зрозуміла, що мабуть треба їздити і спілкуватись частіше, поки ще є до кого. І так приємно від того спілкування.
Кажемо бабусі Марії : – До побачення!(я з донькою)
– Ви вже їдете?, – дивується, що так швидко, і відразу додає: – Приїжджайте ще!
А ми звичайно приїдемо, бо тут справді добре, якась по особливому добре і затишно, і такий умиротворений настрій, і так гарно і спокійно, як в дитинстві. Здається і тижнева втома розвіялась, ніби і не було.
Марина Ігнатенко
Фото автора
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
