У реанімації Чернігівської обласної лікарні лежить 68-річний Микола Лобок. Чоловіку витягли з кишківника два уламки розміром з монету, вирізали більше метра кишківника, пришили відрізану кисть руки. Пошкоджене ударом плече. Чоловік може їсти тільки через крапельницю.
9 вересня ракета прилетіла до Миколи Петровича просто у двір, що на околиці села Костобобрів Семенівської громади, у хуторі Зарічному. Хвіст ракети занурився глибоко в землю, і досі там.
До кордону з росією звідти — менше кілометра.
У дворі крім Миколи в той момент була 58-річна Валентина ЛОБОК, дружина.
— У суботу зранку подоїла корову. У нас дві, одна в запуску. Я стояла біля сараю, відганяла дорослих котів, щоб малі кошенята поїли. А Микола збирався везти здавати молоко, якраз ішов за велосипедом. І тут летить просто на нас вогняна куля! Секундою, ми і з місця зрушити не встигли. Ракета! І як розірветься у дворі! У нас ясени величезні, сторічні над хатою— полетіли гілки, сучки звідти. І пилкою так не обріжеш. Посипався шифер в різні боки, стеля, повилітали вікна з хати. Оглушило, я рота роззявила, ледь не впала з переляку. Аж дід з двору кричить: «Валю, рятуй! Руку перебило!». Між нами відстань метрів шість була. Де й сили взялися: кинулася до нього. Дивлюсь, а кисть лівої рука відірвана висить. Тоді здалося, що на шкірці тільки тримається. Я не розгубилася, зірвала ситцеву хустку з голови, кисть на місце поставила і туго-туго її перемотала. І пошептала над нею, щоб кровотечу зупинити. Мені це бабуся покійна передала, молитві навчила. І коли який поріз чи поранення, я заговором кров зупиняти вмію. І тут крові майже не було. «Швидку» викликала, Микола молодець, тримався. Куфайку йому підклала, дід трохи полежав, каже: «Живіт ще глянь». Я подивилася, а там дві дірки в нього… «Швидкою» забрали нас обох. У мене тиск скаконув до 220 на 140, теж відкапували. Наші семенівські лікарі роздивились дідову руку, а там кістки ще трохи є. Вирішили рятувати. З Новгород-Сіверської лікарні підмога приїхала. П’ять годин операція тривала. Шили Михайло Бузань та Сергій Короткий, наші семенівські хірурги. Кістку склали, сухожилля позшивали, вену. Уламок відрізав кисть з внутрішнього боку, де вена. І так склали, що пальці, зараз каже, шевеляться! Чи буде рука працювати, побачимо, аби хоч трохи. Добре, що не права.Ще я була в лікарні, викликала дочку Іру з Києва. Вона приїхала в Костобобрів, дивилася за хазяйством. У нас же дві корови, свині, собаки…
— Чого ви не виїхали?
— А куди? Де нас хто жде? З квітня, коли обстріли почалися, люди покидали домівки і виїхали. До двох десятків жителів. А тепер уже всі чисто повернулися, навіть ті, хто в дітей був. Із семенівської лікарні діда хотіли перевести в новгородську, але вирішили, що треба в Чернігів. «Швидка» з Семенівки поставила умову: повеземо, але треба заправити машину. Я вже почала гроші шукати, а тоді додумалася зателефонувати Сергію Деденку, голові Семенівської громади. «А хто має заправляти машину швидкої допомоги?» Сергій Іванович каже: «Не проблема. Ми заправимо». З батьком у Чернігів поїхала Іра. Там його поклали в реанімацію, рятували шлунок, кишківник. Уламки там добре походили, розірваний був і тонкий, і товстий. Ще ж поки його возили, руку шили, час минув. Уже кілька операцій на шлунку в обласній зробили. На руку гіпс наклали. Сам не їсть, тільки через крапельницю. Крові багато втратив. Донори потрібні. У Миколи друга позитивна. А я з лікарні додому повернулася. Питають: «Не боятимешся сама?» Хоч важко, у хаті прибрала, повигрібала. Нічого, свої стіни. Ракету ту не чіпаю, хай собі стирчить. Може, хто приїде, забере. Собаки, як люди, стогнуть, теж страху натерпілися. До нас на Зарічний ніхто їхати не хоче, бояться. На хуторі тільки ми і ще одна подружня пара, вони вже старенькі, років 80. Нам, на Зарічну, 13, уже вдруге прилітає. Перший раз попало в город, нічого і нікого не зачепило тоді.
— Прожили з Миколою 30 років так, діти дорослі, роз’їхалися. Одна дочка в Києві, друга за кордоном. А три роки тому, якраз перед війною, він запропонував розписатися. Коли чоловіка забирали «швидкою» в Чернігів, Сергій Короткий його супроводжував, а Михайло Бузань потис руку, каже: «Ну, як оце витягнуть, то до 100 років дід житиме, як мінімум. У сорочці народився!» Лікарі, чесно кажучи, дивувалися, як він там, на місці, від больового шоку не помер. Може, і мої заговори допомогли.Через рік у нас три ювілеї: Миколі 70, мені 60, а дочці 40. Як доживемо, ох і відгуляємо! А ще, може, і перемогу нашу святкуватимемо, — розмірковує Валентина Хомівна.
Джерело: Вість Олена ГОБАНОВА
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
