25 березня минуло два роки від дня загибелі героя-захисника Вадима Федорова з села Бобрик (Вертіївська громада).
Народився Вадим у Середній Азії у Самарканді, мама була родом з села Бобрик і поїхала на навчання в геогологорозвідувальний інститут, там і зустрілась з майбутнім чоловіком, батьком Вадима. Після закінчення поїхали до Середньої Азії на роботу там проживали, там народився Вадим і два його брати. Коли Вадим закінчив 10 класів помер батько, і мама повернулась з ним на Батьківщину. Через рік був призваний в армію, служив у Морському флоті на підводному човні, демобілізувався з армії старшиною.
Повернувшись додому працював водієм, трактористом, лісником, роботи не цурався. Познайомився з місцевою дівчиною Олею, згодом одружилися. В шлюбі подружжя виховувало двох синів Дмитра і Сергія.
Здавалося тільки жити… Але життя вносить свої страшні корективи… 2014 рік – Вадиму прийшла повістка і хоч він мав поважну причину не піти, адже був оформлений по догляду за дитиною інвалідом I групи, але не задумуючись став на захист своєї Батьківщини. Вадим відслужив рік, брав участь у боях під Дебальцево.
Після повернення додому працював, ростив дітей. Але його викликали на військові навчання. У 2018 році він поїхав на навчання у військову частину і там підписав контракт зі Збройними силами України і розпочав службу у 58 мотопіхотній бригаді імені Гетьмана Івана Виговського. Після двох років він звільнився з лав ЗСУ за станом здоров’я. Вадим був гарним, турботливим батьком, добрим господарем, понад усе любив дружину і дітей.
Мріяли з дружиною про внуків. Він вправно ладнав з технікою, ніколи не відмовляв у допомозі, був щирим, відкритим, компанійським. Рано вранці 24 лютого 2022 року дружина зібралася їхати з сином до Києва в лікарню. Виїхали дуже рано, скрізь було тихо ще, звичайний ранок. Але тоді до лікарні вони так і не доїхали дзвінок сина і страшні, приголомшливі слова: - Мамо, повертайтеся – почалася війна!!! Батьку подзвонили, щоб зявився до військомату з речами…він вже поїхав… Більше рідні його не бачили.
– Не було звязку, я нічого не знала, де він і куди поїхав – згадує ті, страшні, моторошні дні дружина Оля. – А якщо і вдавалось подзвонити він нічого не розповідав, тільки сказав, що їде у військову частину, де проходив навчання, але він так туди і не доїхав, бо російська нечисть вже підходила до Чернігова. Вадим був прикомандирований до Першої окремої Сіверської танкової бригади, яка стала на захист обласного центру. З побратимами зайняли позиції в Старому Білоусі.
По телефону нічого не розповідав, дуже хвилювався за старшого сина, адже йому потрібно було їздити на гемодіаліз в Чернігів. Я йому сказала, що доїхати до Чернігова вже не можливо.
– Як ви дізналися про загибель чоловіка і як вам вдалося забрати звідти його тіло для поховання?
– 25 березня до їх надійшло повідомлення, що річку Білоус перейшла диверсійна група орків і вони поїхали на виїзд. По них відкрили мінометний вогонь, зав’язався бій, в тому бою Вадим загинув.
Спочатку нам подзвонили і сказали, що можна похоронити його там, бо вивезти тіло майже неможливо. Я не погодилась, його тіло відвезли в морг. Мені пообіцяли, що триматимуть його у морзі, поки не зможемо забрати. Ми домовлялися з волонтерами, там був мій однокласник Андрушко Олександр, я телефонувала йому і просила, щоб він допоміг доставити тіло Вадима додому. Після довгого болючого очікування, неймовірними зусиллями, Вадим повертався додому на щиті…
Похоронили Вадима Федорова 2 квітня 2022 року в рідному селі Бобрик на кладовищі біля мами. З хоробрим воїном прийшли попрощатися рідні, близькі, колеги, односельчани.
Пройшло два роки та неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини.
То ж нехай добрий, світлий спомин про героя назавжди залишиться у памяті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх хто знав його, любив і поважав.
Сумуємо разом з вами , низько схиляємо голови у скорботі. Він вічно буде жити в небесах і в наших серцях. Вічна слава Герою!
Спілкувалася Марина ІГНАТЕНКО
